Ще 70 років тому безпечні операції на серці фактично не робили. Незабаром група хірургів запропонувала революційне рішення - і проклала шлях до порятунку життів.
2 вересня 1952 року. Університетська лікарня штату Міннеаполіс. Тендітну п'ятирічну дівчинку Жаклін Джонсон везуть в операційну. У дитини діагностували отвір між верхніми камерами серця, батькам повідомили, що їй залишилося жити всього кілька місяців.
Вони погодилися на експериментальну операцію без жодної гарантії, що Жаклін виживе.
Після того як дитину приспали, хірурги обережно загортають її у ковдри, пронизані трубочками, по яких пускають потік холодної води. Температура тіла Жаклін знижується до 28°C - на дев'ять градусів нижче норми. Її серцебиття сповільнюється.
У теорії - підкріпленій експериментами на тваринах - такий стан переохолодження зменшить потребу тіла в кисні. Це дасть хірургу Джону Льюїсу додатковий час, щоби зафіксувати серце дівчинки, розрізати його, виявити дефект, зашити отвір і закрити рану.
У нього буде лише шість хвилин - на дві більше, ніж при нормальній температурі тіла. Будь-яка затримка, і мозок та життєво важливі органи Жаклін постраждають від браку кисню, вона, швидше за все, помре.
"Це був прорив у кардіохірургії", - розповідає Пол Яїццо, професор хірургії Університету Міннесоти. Всесвітньо відома лабораторія дослідження серця, якою він керує, розташована на три поверхи нижче операційної, де перебувала Жаклін.
"Є чимало історій про те, як люди тонули в холодній воді, і за кілька годин їх змогли реанімувати. Отже, було відомо, що глибока гіпотермія безпечна".
Зробивши розтин грудної клітки Жаклін, Льюїс затискає кровоносні судини навколо серця. Хірурги вмикають годинник. Льюїс робить перший розріз. Серце Жаклін продовжує повільно битися. Оскільки крові немає, він одразу помічає дефект.
Льюїс зашиває отвір, перевіряючи щільність рани шприцом із сольовим розчином. Все в нормі. Потім з'єднує розріз у стінці серця, послаблює затиск судин і завершує операцію. Серце Жаклін продовжує битися.
Асистенти переносять дівчинку у ванну з теплою водою - це звичайне корито для худоби, яке замовили в каталозі господарських товарів. Температура тіла Жаклін нормалізується. Через одинадцять днів дівчинка залишає лікарню, вона народилася вдруге.
Дефект міжшлуночкової перегородки раніше був смертним вироком.
Операції на серці були за межами можливостей багатьох хірургів. До 1950-х років єдиним видом успішних хірургічних втручань у цій галузі було зашивання колото-різаних та кульових ран або видалення осколків шрапнелі.
Під час Другої світової війни воєнні хірурги розробили багато нових методик, але їм доводилося оперувати серце, яке продовжували битися і качати кров. Це обмежувало їхні дії, спричинювало хаос, було травматичним і часто призводило до великої втрати крові.
Гіпотермія зробила можливим порятунок тисяч молодих людей. Але короткий відрізок часу означав, що цей метод підходить лише для відносно простих процедур.
Щоби отримати більше часу, хірургам було потрібно якимось чином ізолювати серце, але зберегти циркуляцію кисню в крові.
Рішення винайшов один із молодих хірургів, який асистував Льюїсу, Волтон Ліллехей. Перша операція за його методом стала однією з найбільш незвичайних і потенційно небезпечних у всій історії хірургії.
Щоби зберегти життя пацієнта під час операції, Ліллехей запропонував використати донора.
Ідея полягала в тому, щоби під час операції переливати пацієнту насичену киснем кров здорової людини - відповідної групи. І повертати донору кров пацієнта без кисню.
Хірург назвав процедуру перехресним обігом. Але хірургічна спільнота не схвалила революційну пропозицію. Якщо щось піде не так, наприклад, бульбашка повітря потрапить у систему, загинуть обидва - і пацієнт, й донор.
"Було чимало етичних побоювань з цього приводу, - каже Яїццо. - Це була єдина хірургічна операція з ризиком смерті 200%, багато хто вважав Ліллехея божевільним. Утім, як хірурги, так і донори, виявили приголомшливу сміливість".
Керівник відділення, де працював Ліллехей, Овен Вангенштейн дав згоду. І о шостій ранку 26 березня 1954 року однорічного хлопчика та його батька привезли до операційної.
Обоє отримали наркоз. Пластикову трубку провели від ноги батька через помпу, яку зазвичай використовують у харчовій промисловості, до грудної клітки сина.
Операція пройшла успішно. Проте хлопчик через кілька днів помер від пневмонії. Наступний трирічний пацієнт вижив - і дожив до 67 років.
Після смерті він заповідав віддати своє тіло Університету Міннесоти. І Яїццо мав можливість дослідити його серце і навіть побачити стібки доктора Ліллехея.
Загалом Ліллехей виконав 45 операцій з перехресним кровообігом. Двадцять вісім дітей вижили. Команда хірургів важко переживала неуспішні випадки, але без операції ці пацієнти були також приречені на смерть.
"Вони були у безвихідній ситуації, - каже кардіолог і член ради Королівського коледжу хірургів Англії Фарах Бхатті. - Діти вмирали - це неймовірна відповідальність - для цього потрібна величезна витримка".
Безпека донорів викликала велике непокоєння - був украй потрібний менш ризикований спосіб переливання крові. Ще з 1930-х років хірург Джон Гіббон працював над розробкою апарату штучного кровообігу.
"Без цього апарату сучасна кардіохірургія була б просто немислима, - каже Бхатті.
У травні 1953 року Гіббон зробив успішну операцію на серці 18-річної дівчини. Під час операції апарат підтримував життєві функції пацієнтки протягом 26 хвилин. Утім, операція була дуже ризиковою. Наступні три пацієнти Гіббона померли під час операцій, і він припинив цю практику.
Пізніше інші хірурги, зокрема й Ліллехей, продовжили вдосконалювати апарат, доки технологія не стала безпечнішою та надійнішою.
Ліллехей також брав участь у розробці першого кардіостимулятора, створеного за аналогією з напівпровідниковим метрономом, інструкція до якого була надрукована в журналі "Практична електроніка".
Прилади приєднували до грудної клітки юних пацієнтів після операції, щоби підтримати серцебиття. Однак циферблати на них доводилося заклеювати, щоби діти не грали з ними.
1955 року британський хірург Деніс Мелроуз подолав ще одну перешкода для успішних операцій. Він винайшов спосіб тимчасово зупиняти серце за допомогою уколу хлориду калію, а потім відновлювати його роботу електрикою. Відтепер хірурги могли оперувати нерухоме серце.
Усі ці нововведення трансформували кардіохірургію. До кінця десятиліття переважна більшість пацієнтів у лікарнях всього світу вже успішно переживали серйозні операції на серці.
Бхатті, яка в середньому проводить чотири операції на тиждень, порівнює кардіохірургію з балетом, в якому беруть участь десятки людей: хірурги, медсестри, анестезіологи і перфузіоністи - спеціалісти, які керують апаратом штучного кровообігу.
Втім, деякі процедури все ще дуже схожі на операцію, яка врятувала життя Жаклін Джонсон.
Приміром, під час операцій на аорті, головній артеріальній судині, хірурги й досі застосовують охолодження.
"Ми кладемо на серце і голову пакети з льодом, зупиняємо кровообіг, - пояснює Бхатті. - Якби ви побачили пацієнта в такому стані, ви були б впевнені, що він неживий".
Такий метод дає хірургам 30 хвилин, після чого кровообіг має бути відновлений.
"Ви маєте працювати дуже швидко, але акуратно. Коли апарат штучного кровообігу знову запрацює, ви не зможете дістатися цієї області", - каже лікарка.
"У такі моменти в операційній панує тиша, хірург зосереджений, всі решта знають, що повинні робити".
Втім, попри досягнення останніх 70 років, операції на відкритому серці далекі від того, щоби стати рутинними.
"Я щоразу дуже хвилююся, коли дивлюсь на серце і торкаюся його - це велика честь", - каже Бхатті.
"Коли серце пацієнта знову починає битися, коли операцію завершено, це неймовірне почуття".
Джерело: BBC News
