Існує багато випадків, коли тварини начебто свідомо йдуть на смерть. Але чи можна це назвати самогубством у нашому, людському, розумінні?
1845 року в журналі Illustrated London News з'явився цікавий допис, пише BBC News.
Історія оповідала про те, як "здоровий, доглянутий і породистий" чорний собака начебто "навмисно кинувся у воду", намагаючись вкоротити собі віку.
Як писав кореспондент, його лапи були "абсолютно нерухомі", що є дуже не характерним для поведінки собаки у воді.
Ба більше, коли пса витягли з води, він "знову побіг до річки і знову спробував утопитися".
Зрештою собака досяг успіху в своїх суїцидальних намірах і загинув.
Якщо почитати пресу вікторіанських часів, створюється враження, що це самогубство було геть не поодиноким випадком.
Незабаром у популярних газетах з'явилися ще дві схожі історії: про навмисне утоплення качки і кішку, яка повісилася на гілці дерева після загибелі її кошенят.
Але в чому ж полягає справжня причина таких випадків?
Ми знаємо, що тварини можуть страждати на розлади психіки так само, як і ми: вони відчувають стрес і депресію - стани, які можуть спричинити самогубство у людей.
Тепер ми також знаємо, що тварини схильні до деяких видів поведінки, які раніше вважали виключно людськими.
Але чи входить до їх числа і суїцид? Чи можуть тварини насправді свідомо намагатися скоїти самогубство?
Це питання виникло не вчора: про це замислювалися ще стародавні греки. Понад 2000 років тому Арістотель описав жеребця, який кинувся у прірву після того, як дізнався, що він випадково злягався зі своєю матір'ю (точнісінько як цар Едіп).
У II столітті нашої ери грецький учений Еліан присвятив цій темі цілу книгу.
У ній він зібрав 21 випадок явної суїцидальної поведінки тварин, зокрема дельфіна, який дозволив зловити себе рибалкам, кількох собак, які відмовилися від їжі після смерті своїх власників, і орла, який "приніс себе у жертву на похоронному багатті свого господаря".
Серед вікторіанської публіки XIX століття ідея самогубств у тварин була популярною і не обмежувалася історією про потонулого "гарного собаку".
Психіатр Вільям Лаудер Ліндсі приписував таким тваринам "самогубну меланхолію" і писав, що перед суїцидом ті "буквально впадають у стан люті й одержимості".
Цю ідею одразу охоче підхопили захисники тварин, наприклад, британське Королівське товариство із захисту тварин від жорстокого поводження.
Активісти-зоозахисники намагалися надати емоціям тварин людських рис, розповідає фахівець з історії медицини Дункан Вілсон із Манчестерського університету (Велика Британія), який опублікував 2014 року дослідження, присвячене історичними свідченнями випадків самогубств серед тварин.
За його словами, це робили з метою показати, що "тварини поділяють з людиною здатність до самоаналізу і волю, зокрема і волю до самогубства від горя чи люті".
Наприклад, на обкладинці журналу "Світ тварин" за 1875 рік видавництва Королівського товариства було зображення оленя, який здійснює самогубний стрибок у прірву.
Автори статті, яка супроводжувала ілюстрацію, стверджували, що "олень кинувся в обійми смерті, щоби не стати здобиччю переслідувачів".
Однак із розвитком медицини у XX столітті ставлення до суїциду стало більш науковим, і потік "героїчних портретів" тварин-самогубців почав зменшуватися.
Натомість, зазначає Вілсон, увага змістилася на масові суїциди тварин, які відбуваються, як правило, внаслідок тиску середовища.
Самогубство стало насамперед "соціальною хворобою". Згадаймо хоча б лемінгів, які нібито зграями маршують до стрімких скель, або китів, що викидаються на берег.
Вілсон, однак, не ставив перед собою завдання відповісти на питання, чи дійсно тварини скоюють самогубства.
Його робота передусім підводить до іншого висновку: зміна ставлення до людського суїциду вплинула й на історії, які ми розповідаємо про тварин.
Втім, знайти пряму й однозначну відповідь на це питання вирішив інший дослідник.
Такі історії не повинні вводити нас в оману, стверджує психіатр італійського Університету Кальярі Антоніо Преті, який ретельно вивчив наукові дані про самогубства серед тварин.
Проштудіювавши близько 1000 досліджень, оприлюднених за останні 40 років, він не знайшов підтверджень того, що дикі тварини можуть свідомо йти на смерть.
Випадки, схожі на ті, які описував Еліан, - це "антропоморфні казки", вважає дослідник.
Тепер, наприклад, відомо, що масова загибель лемінгів спричинена невдалим збігом обставин при одночасній міграції щільної популяції цих гризунів.
А коли домашня тварина помирає слідом за своїм господарем, каже Преті, це може бути спричинено розривом соціальних зв'язків.
Тварина не ухвалює свідомого рішення померти: просто вона була так сильно прив'язана до свого господаря, що не може брати їжу в іншої людини.
Цей приклад свідчить про один важливий факт: стрес може вплинути на поведінку тварини таким чином, що це поставить під загрозу її життя.
Саме така ситуація склалася у травні 2016 року в парку SeaWorld на острові Тенерифе.
Інтернет сколихнуло відео, на якому народжена на волі косатка викидається на майданчик біля свого басейну і залишається на суші близько десяти хвилин.
У десятках статей стверджували, що тварина намагалася таким чином вкоротити собі віку.
Відомо, що косатки поводяться по-різному у дикій природі і в неволі: з огляду на різницю в розмірах між океаном і маленьким басейном, це не дивно.
Далеке від природного середовище викликає у косаток стрес і змушує їх постійно виконувати повторювальні рухи: тертися об стіни басейну, скреготати зубами.
Як зазначає Барбара Кінг із Коледжу Вільгельма і Марії у штаті Вірджинія (США), важливо зрозуміти, як глибоко ці тварини переживають певні почуття. Це допоможе нам визначити, що ж змушує їх завдавати собі шкоди.
"Наскільки мені відомо, більшість випадків так чи інакше пов'язані із втручанням людини - браконьєрством або утриманням тварини в неволі", - вважає Кінг, яка написала низку досліджень про відчуття горя і суїциди серед тварин.
Багато тварин, яких утримують у травматичних для них умовах, страждають на стреси, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і депресії.
На фермі з розведення ведмедів у Китаї одна ведмедиця задушила свою дитину, а потім вбила себе.
Це сталося після надзвичайно болісної операції введення катетера у жовчний міхур ведмедика, який застосовують у китайській медицині.
Як припускали журналісти, ведмедиця вбила себе і своє дитинча, щоби позбутися довгих років страждань.
Утім, більш імовірно, що це - ще один приклад неприродної поведінки тварини, спричиненої стресом і довгим перебуванням у неволі.
Ще один поширений приклад самогубств у тварин - це кити, які викидаються на берег навіть у дикій природі.
Одна з версій свідчить, що хворі тварини можуть шукати укриття на мілководі. Проте оскільки кити - тварини соціальні, інші особини ідуть за хворою і викидаються на берег разом з нею.
Сьогодні це припущення називають "гіпотезою хворого лідера", але в контексті суїциду його не розглядають.
Саморуйнівна поведінка може мати й інше пояснення - просте, але менш очевидне.
Існують паразити, які впливають на мозок своїх господарів і змінюють їхню поведінку таким чином, щоби забезпечити собі найкращі умови існування. Найчастіше при цьому господар гине.
Наприклад, коли паразит Toxoplasma gondii заражає мишу, він "відключає" її вроджений страх перед кішками. Паразит розмножується, коли кішка з'їдає мишу.
У 2013 році дослідники з'ясували, що зараження T. gondii робить мишу безстрашною назавжди, навіть якщо паразита знищити.
Утім, щоби стверджувати, що у такій поведінці немає суїцидальних мотивів, потрібно спочатку з'ясувати, де вони є.
Ми знаємо, що деякі тварини вбивають себе. Але чи роблять вони це навмисно?
Деякі вчені вважають, що відповіді на це питання немає. Розумові здібності тварин недооцінювали довгий час, але ми й досі не вміємо читати їхні думки.
Але є й ті, хто не згоден з цією точкою зору. Вони стверджують, що люди вбивають себе навмисно, а тварини - ні, через когнітивні відмінності. Ключова різниця, на їхню думку, полягає в тому, що ми здатні подумки заглядати далеко у майбутнє.
Планувати вміють багато тварин. Деякі птахи запасають їжу, а мавпи бонобо і орангутанги зберігають виготовлені знаряддя праці, щоби скористатися ними знову.
Але, мабуть, для цих дій не потрібно абстрактне розуміння сутності життя.
Щоби спланувати самогубство, необхідно чітко усвідомити своє місце у Всесвіті і уявити собі, що тебе більше не буде. Для цього необхідно мати уяву.
Для людей у депресії істинність навколишнього світу дуже важлива, зазначає Аджіт Варкі з Каліфорнійського університету (Сан-Дієго, США), який написав багато досліджень про унікальність людини і нашу здатність заперечувати смерть.
"Одна з незаперечних істин полягає у тому, що всі ми помремо".
Але люди мають дивовижну здатність ігнорувати це знання. Варкі називає її "примхою еволюції".
"Вміння заперечувати смерть є необхідним, - стверджує він. - Інакше ми просто забилися б у кут і нічого не робили".
Варкі впевнений, що всі випадки "самогубств" у тварин можна пояснити іншими причинами.
Наприклад, тварини можуть оплакувати своїх родичів, відрізняти живих від мертвих і боятися трупів. Але вони не бояться смерті як такої.
"Вони бояться небезпечних ситуацій, які потенційно можуть спричинити смерть", - пояснює Варкі.
Такий погляд виглядає логічним. Якби тварини, як багато хто з людей, не відчували страху смерті, зебри свідомо паслися б поруч із левами, риби плавали під боком у крокодилів, а миші сміливо б дивилися в очі змії.
Ми - єдині тварини, здатні усвідомити свою смертність і змиритися з нею, вважає Варкі, саме тому, що ми наділені оптимізмом і розвиненою самосвідомістю.
"Що таке самогубство? - запитує Варкі. - Це реалізація прагнення до смерті, але як можна прагнути до неї, якщо ти її не усвідомлюєш? Ось чому цілком логічно припустити, що самогубство - чисто людськй винахід".
