Як святкували Новий рік у нашому місті 100 років тому? Чи були тоді у містян особливі традиції, які з плином років забулися? Насправді їх було чимало, і нині ми спробуємо про них розказати
Але почнімо з того, що зимові свята в Ужгороді були тривалими. Починалися вони з Різдва у грудні (лише у 1920-х місцеві православні почали відзначати його на початку січня), продовжувалися Новим роком (Сільвестром), потім частина місцевих жителів ще відзначала вечірками Маланку, а далі починався зимовий Форшонґ (щось на зразок Масляної).
Ми не знаємо, коли точно з’явилася у нас традиція прикрашати головну ялинку міста. Цілком можливо, що до нас вона прийшла вже у радянські часи, оскільки у пресі довоєнного періоду немає згадок про велику ялинку, яку б місто наряджало на якійсь із міських площ. Натомість була інша традиція, започаткована Червоним Хрестом. У чехословацькі часи організація встановлювала невелику ялинку біля будівлі театру (тобто на нинішній Театральній площі, як це роблять і в наші дні), але робили це не для краси, а з благодійною метою. Заможним ужгородцям пропонували купити кольорові лампочки, які додавали до гірлянди.Чим більше було на ялинці лампочок, тим красивішою і яскравішою вона була. Тьмяна ялинка на початку акції мала нагадувати заможним людям про те, що на Різдво та Новий рік годиться допомагати нужденним. Зібрані кошти Червоний Хрест справді використовував для допомоги бідним. Встановлювали таку благодійну ялинку зазвичай 13 грудня і світила вона до 6 січня.
Прикрашали ялинку ужгородці і у своїх помешканнях. Чіпляли на гілки цукерки та інші солодощі, горішки, нехитрі дерев’яні та скляні іграшки, справжні свічки, які могли через необережність призвести до пожеж. Таких повідомлень – про пожежі у новорічну ніч – ми у пресі початку ХХ століття не знаходили, а от реклама новорічних прикрас там була. Зокрема знаменита пекарня Богуміла Пурми випікала спеціальні солодощі, які можна було використати в якості прикрас для ялинки. Безумовно, такі смаколики на деревцятах користувалися великою популярністю у дітей.
А що ж подарунки? Про них також можна багато дізнатися зі старих газет, але, варто зазначити, в цьому питанні за роки мало що змінилося. Найпопулярнішими подарунками були парфуми, солодощі та дитячі іграшки.У якості чоловічого подарунку в передноворічних номерах тогочасних газет багато рекламували годинники та радіоприймачі.
Способи святкування. Ось тут із сучасними традиціями таки є розбіжності, хоча в одній із газет промайнула думка, яку й нині часто можна почути: цілий рік ми скаржимося на важке фінансове становище, а у новорічну ніч гуляємо, наче мільйонери. Мешканці Ужгорода колись справді святкували Сільвестрову ніч дуже гучно, бо вірили, що всі негаразди залишаться у старому році. Для того, щоб привабити удачу в новому, мешканці міста мали два способи: сажотрус і порося. Сажотрус у новорічну ніч був на вулицях міста справжнім героєм, зустріч із ним обіцяла чимало приємностей у майбутньому. На жаль, що саме треба було зробити із сажотрусом (потерти його ґудзик, потиснути руку, обійняти чи ще щось) – у газетах не уточнялося, зате не раз згадували, що на вулиці міста виходили геть усі міські сажотруси. Можливо, це був їхній спосіб підзаробити у новорічну ніч (їм могли «за удачу» давати дрібні гроші) або хоча б пригоститися за рахунок новорічних гуляк.
Якщо зі сажотрусами не всі деталі зрозумілі, то з поросям набагато простіше. В одній з історій «Втраченого Ужгорода» ми згадували ресторан Мано Фюреді та його особливу новорічну традицію з поросям. Нащадки ресторатора тоді розповідали, що під час новорічних бенкетів Мано на кілька хвилин вимикав світло і запускав до зали живе поросятко. Прудка тваринка перелякано бігала між столами і ногами гостей, а ті намагалися її піймати. Кому це вдавалося, отримував безкоштовно на стіл те саме поросятко – лише засмажене. Те, що ця історія – не вигадка, доводить і стаття в газеті за 1928 рік, що так і називається – «Сільвестрове порося». У ній сказано, що кожен ресторатор неабияк чекав новорічної ночі, бо тоді мав найбільші прибутки. Ужгородці, мовляв, неодмінно цієї ночі заходять у ресторани та корчми, щоб повеселитися, столи для них накривають усюди, навіть у коридорах і у всіх закутках, не відмовляючи нікому. «Єдиною жертвою Сільвестрової ночі є порося, шию якого пов’яжуть червоним бантиком і випустять до людей. Це будуть його останні години в житті, але скільком людям він принесе надії на щасливий наступний рік! Бо впіймане порося і побачений сажотрус цієї ночі обов’язково подарують удачу на весь новий рік», – йшлося у статті. Отже, порося з червоним бантиком у новорічну ніч ловили, очевидно, не лише в ресторані Фюреді. Це була саме та родзинка, від якої нині в місті лишилися хіба згадки.
Чому ж ресторани у новорічну ніч не вміщали усіх гостей? Бо в тодішніх ужгородців було заведено гуляти вночі від одного закладу до іншого. Газети писали, що на Сільвестра аж до світанку у центрі міста було стільки людей, як на Корзо у полудень. Кожен ресторан, кожна кав’ярня, корчма чи винарня цієї ночі чекали на відвідувачів, намагалися заманити їх до себе хто цікавою програмою із екзотичними факірами і танцівницями, хто гарною їжею та випивкою, а хто танцями. Цікаво, що замовляти столика наперед було не потрібно, лише ресторан «Корона» запроваджував передзамовлення, аби знати точну кількість своїх гостей. Тож гості могли почати вечір в Угорському казино, продовжити у веселому «Орієнті», спробувати піймати порося у «Фюреді», а під ранок опинитися в одній із винарень вулиці Глибокої (Кошицької). Зазвичай гучні святкування продовжувалися у закладах аж до 5-7 години ранку.
Гучними були і домашні вечірки. У 1941 році одна з газет повідомляла, що місцева весела компанія встановила рекорд: випила за ніч 80 пляшок шампанського. Наостанок же додамо ще одну цікаву традицію новорічної ночі в Ужгороді: здавна було заведено, що про настання нового року містянам повідомляли дзвони на церквах. Рівно в 00.00 в усіх храмах міста починали бити у дзвони – і цей особливий передзвін робив момент переходу у новий рік напрочуд урочистим. Гарні були у нас традиції, правда ж?
