На руці Золтана Матьяша до глибокої старості залишився витатуйований номер: А-6307. Номери – це все, що залишали від особистості ув’язненим в нацистських концтаборах. З роками у тих, хто вижив, татуювання вицвіли, але спогади не згладилися
Пан Матьяш народився у чехословацькому Мукачеві 27 грудня 1930 року. До Другої світової війни Мукачево було одним із найбільших центрів єврейської культури на Закарпатті. До єврейської національності відносили себе, як свідчать дані тодішніх переписів, 40-48% населення міста.
Золтан був із поважної родини коенів – єврейських священників, у яких священство передавалося від батька до сина. Згідно зі Святим Письмом, коени походили з роду первосвященника Аарона, брата Мойсея, і несли службу у Єрусалимському храмі. Після знищення цього храму нащадкам коенів залишилася традиційна пошана у єврейських громадах і право вділяти ритуальне благословення.
У 2008 році, коли пан Золтан востаннє приїжджав до знайомих у рідне місто, то згадував, як йому жилося у дитинстві. Казав, що до війни в його сім’ї щовечора пили каву. Він любив солодку каву з молоком, а коли йшов до школи, клав до кишені штук 10-15 цукру-рафінаду. Не забув навіть того, як його дядько, який тримав свій магазин, навчив його таблички множення. Чоловік мав коробку з монетами і пообіцяв хлопчикові гроші за правильні відповіді. Золтан все визубрив, пройшов перевірку і був винагороджений. Відтоді він назавжди запам’ятав табличку множення по-угорськи.
Нормальне дитинство, де найважливішою турботою була шкільна наука, закінчилося надто швидко. Взагалі за єврейською традицією у хлопчиків повноліття (бар-міцва) настає у 13 років. Та у квітні 1944 року, коли Золтану Матьяшу вже було 13, сталося дещо, що розділило його життя на «до» і «після»: почалася геттоїзація Мукачева. Тоді родину хлопця, враховуючи дідусів, бабусь, тіток, дядьків, двоюрідних братів і сестер – всього 20 осіб – змусили переселитися у гетто. Єврейське гетто в Мукачеві розташовувалося на вулиці, яка нині носить ім’я Рауля Валленберга.
Єврейське гетто у Мукачеві. 1944 рік
Створення гетто було тільки першим кроком до «остаточного вирішення» єврейського питання. Із цим тут довго не чекали. З 14 по 24 травня 1944 року ешелони поїздів з 28 тисячами євреїв із Мукачева та околиць відправилися в Освенцим (Аушвіц-Біркенау). Серед депортованих був і Золтан Матьяш та його рідні. Майже всі вони впродовж наступного року загинули у лабетах нацизму. Взагалі повернулися живими коло двох тисяч. Дві тисячі із двадцяти восьми.
По прибутті в табір матері і сестрам Золтана вказали шлях наліво – це була дорога до крематорію. Проте Золтан із батьком не знали цього. Спершу вони думали, що жінок просто відправили у іншу частину табору. Золтанів батько під час «сортування» сказав, що його сину вже 18. Золтан був високий і худорлявий, але все ж не виглядав на такі роки. Хлопця кілька разів ударили залізним батогом і, побачивши, що він може переносити біль, його визнали придатним до роботи та залишили серед тих, хто мав ще животіти.
«Праця робить вільним» – знамените гасло на воротах Освенцима
В’язнів Аушвіцу роздягали, голили, дезінфікували, видавали уніформи і татуювали на руках номери. Коли Золтан з батьком наважилися спитати, де їхня матір і сестри, охоронець показав на густий дим, який ішов від спалених тіл.
Невдовзі Золтан дізнався, що його відправлять до іншого табору, а батька залишать в Аушвіці. Тоді вони гадали, що більше не побачаться. Хлопця перевели у табір Янінаґрубе, де змусили тягати важкі мішки з цементом і вугіллям. Опісля було перевезення в Явожно, де Золтан приєднався до «маршу смерті», який майже два місяці слідував через Польщу та Німеччину до концтабору Бухенвальд. То було морозною зимою, знесилені й голодні люди падали на землю і їли сніг. Там вони і конали. Золтан дійшов до Бухенвальду і дожив до квітня 1945 року, коли табір визволили американські війська.
Після звільнення з Бухенвальду пан Матьяш довідався, що його батько також залишився серед живих, і поспішив додому. Чоловік оселися в Мукачеві на Одеській вулиці та жив у ладу зі всіма своїми сусідами незалежно від того, до яких етносів вони належали. Друзі кликали його Золі-бачі. До війни він говорив на їдиші і по-угорськи, трохи розумів німецьку і польську. Повернувшись до вже радянського Закарпаття, він вивчив також українську і російську. Пан Матьяш довгий час пропрацював на фабриці «Ремвзуття», що знаходилась неподалік Будинку офіцерів у Мукачеві. У 1957 році він побрався зі своєю другою половинкою Мерою, із якою відсвяткував діамантове весілля – 60 років подружнього життя.
Разом із нею, сином Федором, невісткою Кларою і онукою Перлою Золтан Матьяш на початку 1990-х емігрував до Нью-Йорка, як і багато наших краян. Він мешкає на квартирі в Брукліні, де осіла величезна єврейська діаспора (і закарпатська теж). Тепер Золі-бачі уже прадід. Чує лише зі слуховим апаратом, скаржиться на високий тиск. Здавалося б, звичайний старий чоловік. Але ще кілька років тому в інтерв’ю американському виданню він розказував, що бачить у нічних кошмарах, як на нього нацьковують собак.
У післявоєнні роки пан Матьяш доклав значних зусиль, щоб донести молоді правду про Катастрофу і про те, до чого може дійти світ, якщо ним знову заволодіють антилюдські теорії. Він не раз повертався в Освенцим: у 2020 році – щоб взяти участь у Марші Миру на честь 75-річчя звільнення табору, у 2019 році – щоб на меморіальній церемонії запалити свічку і прочитати молитву за всіх загиблих у Другій світовій. У Польщі йому вручили нагороду «За мужність».
Золтан Матьяш з бізнесменом Алексом Ровтом, чия мати також була ув’язнена у Аушвіці.
Пан Матьяш навіть виступав із трибуни ООН. З кожним роком таких, як він, безпосередніх свідків жахіть Голокосту, стає все менше. Але його життя є свідченням також того, як одному начебто всесильному нелюдському режиму не вдалося досягти своєї мети.
27 січня, у День пам’яті жертв Голокосту, більше згадують знищених. Однак пам’ять живе завдяки тим, кого знищити не вдалося. Завдяки їм прийшли у світ нові покоління єврейського народу. Їхні діти, внуки і правнуки зростали у середовищі, де знову можна було пити каву з молоком, вчитися, гратися з ровесниками і не наражатися на дискримінацію. Родина Золтана досі тепло спілкується з друзями, які залишилися на Закарпатті, а ті, хоч уже багато років не бачили Золі-бачія, запитують про здоров’я його і дружини. Проста людська приязнь у фіналі виявиляється сильнішою за збанкрутілі ідеології. Інакше просто не буває.
Христина Шепа, «ПЕРШИЙ.com.ua»
