Для багатьох кілька місяців карантину стали найдовшим часом у житті, прожитим без обіймів, дотиків і будь-якого фізичного контакту з близькими людьми. Втім, від "шкірного голоду" страждають не лише під час пандемії, пише BBC News.
"Я не можу виконувати свою роботу, не торкаючись людини. Це частина моєї професії", - говорить Джой Аденуга, мейкап-артист із Лондона.
З кінця березня, коли у Великій Британії оголосили карантин через пандемію, фахівці індустрії краси в усій країні були змушені припинити роботу.
"Мені подобається базікати з клієнтами. І близькість до них дуже важлива. Зазвичай я стою прямо перед клієнтом і під час роботи постійно торкаюся його чи її обличчя. Коли роботи не стало, для мене це був серйозний психологічний удар, насамперед у перші два тижні" , - розповідає Аденуга.
І йдеться не лише про втрату заробітку, наголошує вона. Аденуга звикла до сезонності своєї роботи. Багато її клієнток - наречені, а пік весіль припадає на певну пору року. Буває тихий сезон, коли у неї менше роботи, і тоді вона, навпаки, сама платить фотомоделям, щоб поповнити своє портфоліо для реклами в Instagram.
"Я сумую за роботою, - зізнається Аденуга. - Мій чоловік каже: чорт забирай, не підходь до мене зі своїм пензликом!"
Від пандемії постраждала не лише індустрія краси. Зберігати соціальне дистанціювання важко для багатьох професій: і кравців, і персональних тренерів з фітнесу. Дехто пристосувався використовувати відеозв'язок.
"Коли світ почав переходити у віртуальний простір, я почала давати відео уроки з макіяжу, - розповідає Аденуга. - Це триває вже два місяці, але, вибачте, це зовсім не те. Мені постійно хочеться простягнути руку крізь екран".
Аденуга описує так званий "шкірний" або тактильний голод - стан, при якому людина відчуває гострий брак дотиків, контакту "шкіра до шкіри".
Вона, як і багато інших людей під час карантину, добре усвідомила, як важко жити без фізичної близькості.
Тим, хто живе великою родиною або винаймає житло з друзями, пощастило трохи більше: вони можуть обійнятися, доторкнутися одне до одного, як, наприклад, візажистка Мері Грінвелл, яка описала свої почуття у відео в Instagram.
Її підписники одразу ж відреагували. "Хіба не дивно, що людський дотик - причому не коханця і навіть не родича - виявився таким для нас важливим?" - написав один із фоловерів.
Але чому нам так хочеться близькості з іншими? І чому людський дотик так важко чимось замінити?
Корі Флойд, професор з Університету Аризони (США) - експерт з цієї проблеми.
Тактильний голод, брак дотиків - лише один з аспектів. Люди похилого віку можуть страждати і від інших дефіцитів - наприклад, їм іноді просто немає з ким поговорити.
Ситуація, в якій зараз опинився майже весь світ, унікальна. Ті, хто і раніше відчував себе в ізоляції від суспільства, такими і залишилися, а ось інші, хто ніколи не мав такого досвіду, виявилися позбавленими такого простого елемента життя, як дотик до іншої людини.
Спілкуватися можна і телефоном і за допомогою відеозв'язку. Але це не дає нам можливості торкнутися одне одного, і наслідки цього вже помітні.
За словами Флойд, ми відчуваємо тактильний голод, коли помічаємо невідповідність між кількістю бажаних дотиків і тим, скільки ми їх насправді отримуємо. Це дуже схоже на звичайне почуття голоду - ми помічаємо його, тільки коли не отримуємо достатньо їжі.
"Людям не вистачає дотиків, навіть якщо вони цього не усвідомлюють, - зазначає Флойд. - Їм просто ніяково, тому що вони ні з ким не обіймалися три тижні поспіль, не торкалися своїх онуків, не були поруч із батьками, партнером".
Зрозуміло, що дехто відчуває цей голод гостріше. Але загалом мало хто може взагалі обійтися без дотиків, каже дослідник.
"Найсамотнішими відчувають себе молоді люди. На другому місці - люди похилого віку", - додає він.
На думку Флойда, життя літніх людей під час карантину не сильно змінилося - хіба що вони втратили можливість бачитися з онуками. Але більше за всіх постраждали ті, хто зазвичай був оточений друзями і близькими.
Людський дотик намагаються замінити - від "інтернет-протезів" до м'яких і теплих подушок розміром з людину. Заміна нерівноцінна.
Хоча "протезом" керує через інтернет рука коханої людини, і усвідомлення цього може бути приємним, це все одно не те саме, що живий контакт.
Раніше, до карантину, люди, які відчували шкірний голод, могли піти на спеціальні "вечірки з обіймами", де незнайомі люди за взаємною згодою торкаються одне одного, і часом - дуже емоційно, але в контрольованих і тому безпечних умовах.
Утім, навіть таке рішення не є ідеальним. Йому бракує щирості, вважає Флойд.
"Звичайно, це краще, ніж нічого (якщо ви не проти таких дотиків), але дотик коханої, близької людини цим не заміниш", - наголошує він.
У цьому сенсі навіть дотик до вашого домашнього улюбленця - собаки або кішки - може бути корисним. На відміну від "вечірок з обіймами" прихильність вашого вихованця є абсолютно справжньою. І йому теж приносить задоволення тактильний контакт із вами.
Притулки для тварин в усьому світі повідомляють про підвищений попит, а в США є й такі, де всіх тварин розібрали.
Тепер Аденуга розмірковує, що після повернення на роботу їй доведеться приймати клієнток у рукавичках і масці.
Вона погано уявляє, як вона здійснюватиме всі маніпуляції в рукавичках - адже більша частина її роботи передбачає дотик до обличчя людини. Але вона сподівається, що знайде вихід.
Набагато більше її турбує те, як із маскою на обличчі встановлювати такий важливий у її роботі зв'язок з клієнтками-нареченими, які часто дуже нервують перед весіллям. Раніше Аденуга заспокоювала їх, створюючи невимушену атмосферу легкою розмовою. Як це буде виглядати тепер, вона не знає?
Чи відійдуть фізичні контакти назавжди в минуле?
"Я припускаю, що ми дуже швидко повернемося до норми, - міркує Флойд. - Пандемії траплялися й раніше, але колишні способи спілкування нікуди не зникли".
"Близькі контакти діють на нас заспокійливо, вони важливі для нашого психологічного і фізичного добробуту. І тому, я думаю, що після певного періоду підвищеної обережності ми швидко повернемося до норми".
