Як змінилася поведінка українців після чотирьох місяців карантину, чи залишаться ці зміни у нашій культурі? Як пандемія вплинула на етикет міжнародних відносин? Ми спробували розібратися у цьому за допомогою експерток з етикету, моделювання поведінки та дипломатичного протоколу, пише Громадське.
Соціальні норми, які формуються поколіннями, можуть змінитися за мить. Тепер, у часи COVID-19, при зустрічі ми намагаємось не торкатися один одного, у громадських просторах тримаємо дистанцію. Починаємо і закінчуємо зустрічі миттям рук, «ніби очищуючи себе від своїх співрозмовників», за дотепним висловом редактора The Economist Адріана Вулдріджа. На його думку, мода на поцілунки та щирі «ведмежі» обійми незабаром здасться не лише застарілою, але й огидною. Люди пишатимуться дотриманням відстані від інших людей не лише тому, що не хочуть підхопити вірус, але й тому, що така поведінка — це прояв гідності та цивілізованості.
Що таке етикет?
Етикет — слово французького походження, що означає манеру поведінки, правила поводження. Наталя Адаменко, президентка школи ділових манер Etiquette School, експертка з етикету та дипломатичного протоколу з 20-літнім досвідом, говорить про те, що етикет — це не догма, а дуже гнучка система, і природно, що вона змінюється залежно від того, як ви можете виявити повагу до людини і який вияв поваги чекаєте для себе. «Етикет, пов’язаний з нашими традиціями та культурою — обійми, поцілунки — збережеться, проте потрібно поєднувати традиції з прогресом. Певною мірою карантин і все, що відбувається після нього, це є прогрес. Тепер ми будемо ставитись до себе, до свого здоров'я і до здоров'я навколишніх більш відповідально. І це непогано», — впевнена вона.
Адаменко додає, що поцілунки та обійми будуть більш інтимними та не будуть виставлятися так на загал, як це часто відбувається зараз.
З одного боку, правила етикету — умовні, з іншого — недотримання їх певним чином маргіналізує людину, ускладнює її взаємини із суспільством. Нехтування правилами етикету на вищому рівні — між державами — може призвести до погіршення взаємин і негативно відбитись на геополітичному та економічному становищі країн.
«Прошу вірити цій особі, як мені самому»
Дипломатичний протокол — так звана «міжнародна ввічливість» — ґрунтується на відносинах рівності між світськими державами, що сформувались на суверенних засадах. Саме тому у «вірчих грамотах» — документах, з якими призначають послів — президенти країн пишуть «Прошу вірити цій особі, як мені самому».
Правила дипломатичного протоколу на сьогодні закріплено у двох документах: Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року та Віденській конвенції про консульські зносини 1963 року. Цих норм дотримуються всі цивілізаційно розвинуті держави й дотепер.
Людмила Чекаленко, професорка КНУ ім. Т.Г. Шевченка, експертка з дипломатичного протоколу, зазначає, що через пандемію правила офіційно не змінились, проте на практиці доводиться викручуватись.
«Поки що дипломатичні візити були “наживо” — в масках, але “наживо”. Проте є перший онлайн-досвід. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба організував віртуальний візит у Німеччину. Підписи під документами теж можна поставити онлайн», — каже експертка.
Вона зазначає, що бачила таку форму проведення заходів в Естонії ще на початку 2000-х років: «В Естонії вже проводили засідання кабміну віртуально, навіть без коронавірусу. Ми теж поступово будемо переходити до цього».
Звичайно, що коронавірус багато що змінив — передовсім необхідність рукостискань. Це невербальний захід, який відразу допомагає встановити довірливі стосунки між першими особами, коли вони зустрічаються. Зараз, у зв'язку із коронавірусом, від такої форми довелось відмовитись.
«Дуже важко розв'язувати серйозні державні питання, якщо ви не спілкуєтесь наживо. Проте залишилися вірчі грамоти, залишилися призначення послів, президент також має приймати закордонних послів. Адже, якщо він не візьме в них вірчі грамоти, то це означає, що ми не хочемо підтримувати зв'язки з тією державою. Він має провести розмову, сфотографуватись. Це залишається», — зауважує Чекаленко.
Багато досі невирішених питань стосуються суто конфіденційних переговорів. Як забезпечити цю конфіденційність та запобігти витоку інформації? В умовах тривалого карантину це може ускладнити дипломатичні відносини.
Фото:EPA-EFE/FACUNDO ARRIZABALAGA
Рукостискання померло. Хай живе рукостискання!
З березня такий загальновживаний жест, як рукостискання, переживає не найкращі часи. Канцлер Німеччини Ангела Меркель під час зустрічі з представниками об'єднань мігрантів в Берліні подала руку своєму підлеглому, міністру внутрішніх справ Хорсту Зеехоферу, на яку він не відповів.
Взагалі-то це нонсенс: згідно з етикетом, не можна не відповісти на запропоновану руку, тим більше людині, вищій за статусом. Проте Меркель сприйняла ситуацію з гумором.
Принц Чарльз, теж у березні, вітаючи гостей на церемонії вручення премії Prince's Trust в Лондоні, за звичкою простягнув руку, але вчасно згадав про заборону і склав руки в індійському жесті «намасте» (намасте — традиційне індійське привітання, складені перед груддю долоні й та легкий уклін голови — ред.). За допомогою «намасте» привітався з королем Іспанії й президент Франції Еммануель Макрон. В УЄФА взагалі заборонили рукостискання з суперниками й суддями перед початком матчу.
Про ці факти розповідає експертка з етикету та моделювання поведінки Анна Чаплигіна, що проводить відкриті лекції, індивідуальні консультації та корпоративне навчання (ЕВА (European Business Association), OLX, Relax Park Verholy, Botan). Вона додає, що в людей є потреба вітати одне одного не тільки словами, а і якимось жестом, проте в умовах небезпеки для здоров'я доводилося шукати оптимальну форму.
«Барак Обама пропонував у 2014 році замінити рукостискання на "кулачки". Але тоді це не прижилося, хоча лікарі пояснювали, що коли ми притискаємо долоню до долоні, передається максимальне число бактерій. Проте поведінка людей змінюється завжди тільки в тому випадку, коли всі розуміють реальну загрозу своєму виживанню. Тому сьогодні від рукостискань відмовилися. Проте я не думаю, що це назавжди», — говорить вона.
Насправді, рукостискання вже «забороняли»: в Радянському Союзі з 1918 по 1930-і роки повсюдно висіли плакати «Рукостискання скасовано». Обставини були так само серйозні, як і сьогодні — епідемія іспанки.
Фото:EPA-EFE/BART MAAT
Ось тобі моя рука — на ній немає бактерій
Коли ви потискуєте іншій людині руку, а рукостискання це «найкращий» спосіб для передавання бактерій, ви таким чином робите символічний жест. Анна Чаплигіна каже про те, що зараз рукостискання буде у чомусь набувати першого значення «довіряй мені, у мене немає зброї»:
«Рукостискання — це знак того, що ви маєте намір довіряти один одному. У вас в руках немає не тільки видимої зброї, але й невидимої — бактерій. Я можу припустити, що рукостискання буде елітарним знаком вітання. Аби з ким обмінюватися рукостисканнями ви не будете, здоров'я буде дорожче, ніж знак уваги».
Також вага рукостискання може змінитись і на міжнародній арені.
«Те, що лікарі в Китаї зняли маски, стало символом перемоги над хворобою в країні. На мою думку, рукостискання західних лідерів під час публічних зустрічей буде таким самим символом», — припускає Чаплигіна і додає, що в такому випадку рукостискання означатиме, що це надсерйозна зустріч, що на ній досягли дуже важливих домовленостей.
Щодо зустрічей — навіть і в докарантинні часи особиста зустріч була проявом особливої поваги. Проте, якщо раніше потрібно було тільки подолати певну фізичну відстань і не запізнитися, сьогодні ще й важливо бути здоровим і впевнитися, що той, до кого ви їдете, теж здоровий.
«Я думаю, люди після двох місяців вимушеного користування аудіо- і відеозв'язком тепер схильні деякі зустрічі переводити в онлайн, щоб не втрачати час на дорогу. І це говорить про ступінь важливості тієї чи іншої зустрічі. Якщо до вас поїдуть, значить, ви дуже важливі», — говорить Анна Чаплигіна.
Фото:EPA-EFE/KIRSTY WIGGLESWORTH
Масковий режим та важливі звички
В Україні зобов'язання носити маски в громадських місцях уряд прийняв разом з оголошенням загальнонаціонального карантину у березні. У Німеччині, наприклад, це запровадили тільки наприкінці квітня, що було трохи запізнілим рішенням, бо згідно з дослідженням німецьких науковців, необхідність носіння масок зменшує темпи зростання випадків COVID-19 приблизно на 40%. До закінчення світової пандемії ще дуже далеко і, напевно, маски стануть звичним щоденним аксесуаром, як, наприклад, носовичок.
Наталя Адаменко натомість не вважає, що маска стане елементом стилю та необхідним аксесуаром після пандемії: «І Гуччі, і Армані шили маски, та більше такого немає. Я вважаю, що на кінець карантину цей масочний режим буде відходити. Тим більше, що маска ховає більшість наших емоцій, міміку — це ускладнює спілкування».
Анна Чаплигіна говорить, що питання необхідності носіння масок будуть вирішувати епідеміологи, проте погоджується з тим, що маски приховують міміку, тому у спілкуванні між людьми виникає більше напруги. «За одними очима прочитати настрій людини неможливо. Мало того, що маски приглушують звук, ми ще не можемо прочитати артикуляцію. Люди погано чують, погано бачать, перепитують зайвий раз один в одного, а будь-які зайві дії в комунікації нас дратують».
З того, що має залишитись після пандемії, на думку Анни Чаплигіної, це звичка мити руки й дотримання дистанції в громадських місцях. «А якщо хтось і не буде цього робити, то тепер легше озвучити прохання все-таки дотримуватися дистанції, бо тепер для цього є вагома підстава — карантин, коронавірус».
Питання етикету у посткоронавірусному світі виходить за межі суто утилітарних дискусій про кількість «погонних» метрів дистанції, типів масок та повсюдного використання санітайзерів та антисептиків. Можливо, це початок глобальних змін у людських стосунках, де головним буде принцип «не нашкодь», повага до особистого простору та усвідомлення важливості спілкування не через екрани, а наживо.
