Купи непотребу серед лісу та на крутосхилах – таким бачать Закарпаття сьогодні. Попри стрімкий розвиток туристичної галузі та інфраструктурну модернізацію краю – у вирішенні сміттєвої проблеми, область зупинилась/застрягла десь у повоєнному періоді середини минулого століття.
Як і тоді, мало кого турбує доля відходів: мова про вивіз та утилізацію сміття. Прикро, однак і зараз річки, ліси, периферійні узбіччя та навіть поля, порослі чагарником – для закарпатців слугують сміттєзвалищами. Головне аби в будинку було чисто, а якщо брудно десь там, подалі від очей – то й не так бентежно.
Михайло більше 10-ти років займається організацією вивозу побутових відходів в Іршаві та з навколишніх сіл (колись це був районний центр – зараз, після укрупнення – його злили з Хустським районом). Він з тих, хто починав налагоджувати цю справу системно, так, щоб місцеві були впевнені, що сміття від них забиратимуть вчасно та регулярно. Ніби банальна річ, однак саме безсистемність віднаджувала людей утилізувати відходи правильно – сміття як і колись вивозили самотужки та позбувалися його, хто де міг.
У розпорядженні Михайла сміттєзвалище, яке у місцевих раніше викликало час від часу спалахи гніву. Воно то горіло, то, звідти надто смерділо, то вітер розкидає сміття по околицях, ба навіть вода ставала брудною та непридатною до вживання у селах, що поруч звалища. Та з часом, полігон оточили ровами та захистом від проникнення в ґрунтові води інфільтратів. Сміття почали ретельніше утрамбовувати, а пласти робити більш щільними. У планах, каже Михайло – налагодити сортування сміття, адже і досі місцеві не надто дотримуються правил роздільного зберігання відходів. Та й проблема не тільки у цьому – більшість уникає сплати за вивіз сміття – тому підприємство несе збитки, а недобросовісні абоненти й надалі викидають непотріб де їм заманеться.
Сміттєзвалищу кілька десятиліть і свій ресур воно фактично вичерпало. Розширювати межі, зізнається Михайло – папери дозволяють. Та стримує небажання збільшувати існуючий полігон – натомість тут прагнуть облаштувати лінію з переробки вторинної сировини. Адже сміття це скарб без жартів переконує Михайло.
Що це дійсно так, каже і вчитель фінансової грамотності – Сергій Вожжов. Кілька років чоловік де тільки може розповідає про різноманітні способи економічного виховання. Серед них чи не перше в списку – переосмислення ролі побутових відходів у житті. Сім’я – це початкова ланка, звідки сміття розпочинає подорож у світ – і буде воно відсортоване чи все опиниться в одній купі залежить від кожного з нас.
Заробляють на смітті потужні економіки світу. Однак і вони раніше стикалися з дилемою відходів: що з ним робити – захоронювати, спалювати, сортувати й переробляти чи просто звозити на полігони, де утворювались сміттєві гори. Різні країни обирали свій шлях – однак ті, хто усвідомив цінність відходів, швидко налагоджував процес переробки та отримав неабиякі дивіденди: бонус до економіки та локальне покращення екології. Україна саме на роздоріжжі. Зокрема цим питання надають дедалі більшого значення новоутворені громади, які чітко розуміють: - на смітті можна і треба заробляти; - а, це стане стимулом до очищення та збереження природи.
Амбітні плани позбутися сміття та очистити природу втілюють в Мукачеві. Понад рік тут ведеться розробка проекту будівництва станції переробки сміття. Крім сортування – відходи даватимуть енергію. Така комбінація, кажуть ініціатори проекту, дозволить місту отримати дешеве джерело енергії та ще й поповнить скарбницю від реалізації вторинної сировини: скла, металів, паперу та пластику.
Приміто, що в Мукачеві за приклад взяли досвід економічно потужної Німеччини, де вміють поводитись зі сміттям. Німецька прагматичність, кажуть в міській владі – личить Мукачеву, а новозбудований техно-парк, буде першим на Закарпатті такого типу. Нові робочі місця, врегулювання сміттєвої проблеми та бонуси від переробки – плюсів для громади безліч.
Історики полюбляють ділити безперервну хронологічну лінію на частини: епохи, ери, періоди. Так от, останні 50 років на зламі ХХ та ХХІ століття можна сміливо назвати – ерою сміття.
Для археологів відкопати античний чи середньовічний смітник – це наче знайти скарб. Там справді можна натрапити на цінні артефакти, які доповнюватимуть відомості про ту чи іншу епоху, спосіб життя чи особливості побуту в той чи інший період. Однак через 400-500 років, якщо сміття на планеті не поменшає, а його в середньому щорічно викидають кількадесят мільярдів тон, майбутні археологи будуть неприємно здивовані, адже смітники шукати навіть не доведеться – на звалище перетвориться вся планета.
Консолідація важелів управління та зростаюча міць громад, спонукає їх очільників діяти більш рішуче та мислити глобальніше. Один із яскравих прикладів масштабного проекту вирішення проблеми забруднення – будівництво сміттєпереробного заводу у курортній Поляні, що за 30 кілометрів від Мукачева. Там, з минулого року ведуться дискусії щодо зведення потужного комплексу переробки твердих побутових відходів. Проведено півдесятка сесій. Десятки нарад та консультацій з експертами та сторонами проекту. І вже цього року, влітку – 16 територіальних громад Закарпаття, а це понад 150 тисяч населення, підписали міжмуніципальний договір про спільні дії у напрямку очистки навколишнього середовища, збору, вивозу сміття та його утилізації на території Полянської територіальної громади, де й зведуть завод.
Очистити та заробити – завдання, яке стоїть перед громадами курортно-високогірного кластеру. Саме тут зосереджено чимало популярних туристичних об’єктів, санаторіїв, відомих природніх родзинок та мандрівних маршрутів. Вони повинні бути чистими – адже сюди їдуть у пошуках незайманої природи, натомість часто натикаються на смітники посеред лісу, на берегах річок та на високогірних стежках.
Екологія стала топ-темою 2021 року. Оговтуючись після пандемії та суворих карантинних обмежень – у Чопі зустрілись представники територіальних громад Закарпаття з екологами, експертами охорони природи та закордонними партнерами з Угорщини та Австрії. І хоч в основі обговорення було забруднення річок нечистотами – все ж про це дискутували в комплексі з засміченням.
Ці нероздільні проблеми шкодять не тільки краю, а й псують репутацію всієї країни, яка в очах західних партнерів – неспроможна вирішити нагальні питання, як от засмічення річок. Чи не щороку західні медіа волають про транзит сміття з України річками, що перетинають і територію Словаччини, Угорщини та низки інших держав-сусідок. Що не паводок – угорці на кордоні вимушені виловлювати сотні тон пластику й непотребу, яке несеться бурхливим потоком із Закарпаття. Цьому неподобству, так вирішили на екологічній конференції, прагнуть покласти крапку.
Пробудження екосвідомості та нові ощадливі тренди, які тривалий час були притаманні тільки відповідальній молоді та поодиноким захисникам природи – зараз наче каталізатор потужних змін у колись закостенілих владних кабінетах. Припускають, що децентралізація все таки зуміла змінити найголовніше – усвідомлення власного значення/ваги, і що зміни творять на місцях генератори ідей, яких слід вчасно підтримати. Тим паче в області чимало тих, хто не перший рік не тільки говорить про засмічення, а й самотужки вирішує цю проблему.
«Кольорові баки». Рух за чисті пляжі. Приватні екологічні ініціативи. Навіть генеральне міністерське прибирання берегів Тиси, яке влаштували на Закарпатті – все це спорадичні намагання зробити свою домівку кращою. Натомість зараз, область отримала унікальний шанс змінити своє обличчя – стати чистішою та причепуритися завдяки ініціативам новоутворених громад.
