Збірні Італії та Англії зіграють у фіналі Євро-2020. Вадим Грищук переконує, що трофей здобуде "Скуадра Адзурра", пише 24
Вирішальний поєдинок нинішнього чемпіонату Європи став сюрпризом лише на половину. Якщо Англії пророчили фінал і навіть перемогу в ньому, то успіх Італії – справжня сенсація. Команда Роберто Манчіні закохувала в себе яскравим стилем гри, але водночас виявилася готовою прагматично "вигризати" перемогу в несприятливих обставинах. Такий колектив не повинен обмежувати себе можливістю провести ще одну гру на Вемблі. Потрібно залишити ні з чим господарів цього легендарного стадіону. Італія справді на це здатна. Ми знайшли чотири фундаментальні причини.
Тренер
Гарет Саутгейт досі нічого не досяг як тренер. Розуміємо тих, кого таке твердження обурить. Так, 50-річний фахівець побував у півфіналі чемпіонату світу. Але, будьмо відвертими, там команда спіткнулася об першого ж солідного суперника у плей-офф. При всій повазі до Колумбії та Швеції. Перевага Саутгейта у тому, що він досконало знає своїх гравців, з якими працював ще у молодіжній збірній. Найбільша його чеснота – не заважати футболістам. З таким сузір'ям виконавців, як у Англії, й на такому багажі можна дійти далеко, але для перемог потрібне щось більше.
Нехай вас не вводить в оману 12-матчева безпрограшна серія "Трьох левів". За цей період серед суперників справді топовими були лише Німеччина та Хорватія – дві команди, які переживають свої найбільші кризи за останні кілька років. Коли ж доходить справа до серйозних титульних матчів, у Англії починаються проблеми. Півфінал ЧС-2018 ми вже згадували. У плей-офф Ліги націй британці заледве здобули "бронзу", обігравши Швейцарію лише по пенальті. Груповий етап нового розіграшу цього турніру завершили третіми – позаду не лише Бельгії, а й Данії. Та й на Євро перший же тактично сильний суперник загнав Саутгейта у глухий кут. Він просто не знав, як допомогти своїй команді реалізувати перевагу проти все тієї ж Данії.
На іншому боці Роберто Манчіні. У нас цей фахівець не користується особливою популярністю. Деякі журналісти навіть не намагаються приховати свого зневажливого ставлення до нього. Найгірше те, звідки коріння такої поведінки. Як би це не було сумно, Україна досі перебуває під впливом інформаційного поля Росії. Там Манчіні посмів образити їхню "священну корову" – пітерський Зеніт. Саме через це італійця в російській пресі добряче "мочили". У нас все це читали і засвоювали. Дехто навіть пройнявся співчуттям, не усвідомлюючи цього.
Завершимо з лірикою і повернімось до фактів. За плечима у Манчіні 20 років майже безперервної тренерської кар'єри. Він вигравав трофеї з кожною своєю командою, крім Зеніта. А серед них були не лише Інтер та Манчестер Сіті, а й Фіорентина, Галатасарай і Лаціо. Його легко звинуватити у любові до "легких" грошей, але саме Роберто завоював для манчестерських шейхів першу перемогу в АПЛ. Він сумлінно відпрацьовував кожен цент.
Щодо тренерських умінь теж не повинно бути запитань. Звісно, Манчіні не новатор на кшталт Гвардіоли чи Клоппа, але свою справу знає. Він не завжди працював з найкращими, але скрізь змушував команду показувати максимум. Не подумайте, виключно мотиватором його теж не назвеш. Італійцю вдається знаходити необхідний баланс. У "Скуадрі адзуррі" він обрав стиль, який найкраще підходить наявним гравцям, але на цьому не зупинився. Манчіні навчив свою збірну долати труднощі. Його Італія ніколи добровільно не відступає від свого плану, але не панікує, коли цьому перешкоджає суперник. Австрія та Іспанія – тактично найбільш незручні суперники серед усіх на цьому Євро. Однак в обох матчах апеннінці були готові змінюватися. Тренерський штаб був готовий до всіх можливих сценаріїв.
Варіативність складу
Команда-зірка, а не команда зірок. Класичне і дещо заїжджене формулювання, але саме воно якнайкраще описує нинішню збірну Італії. Це не означає, що їй не вистачає індивідуальностей. З цим теж повний порядок, але вони не тягнуть ковдру на себе. Яскравий приклад – Чіро Іммобіле. Форвард Лаціо сяяв на груповому етапі й необачно заявив, що готовий більше не забивати, лиш би Італія перемагала. Схоже на пророцтво. "Скуадра адзурра" виграє без голів свого головного нападника, а він зовсім не виглядає нещасливим.
Зрештою, Італія історично небагато забиває на чемпіонатах Європи. Рекордсменом за кількістю голів упродовж одного турніру залишається Маріо Балотеллі, який у 2012-му на полях Польщі та України відзначився тричі. Зараз у команді є ціла когорта гравців із двома голами у активі: Іммобіле, Інсіньє, К'єза, Локателлі та Пессіна. Причому двоє останніх не є гравцями основи, а Маттео взагалі потрапив на Євро-2020 в останній момент, замінивши травмованого Стефано Сенсі.
Згадане вище свідчить, що для Роберто Манчіні статистів не існує. Він зібрав гравців під конкретні завдання, і кожен повинен не просто бути готовим, а справді робити свій внесок. Звісно, можна було б похизуватися, що Італія – єдина команда на турнірі, де ігрову практику не отримував лише один футболіст – Алекс Мерет (третій голкіпер). Однак вихід Сальваторе Сірігу замість Джіджо Доннарумми на кілька останніх хвилин проти Уельсу – це просто красива історія. Не більше. Значно важливіше, що у тому ж матчі Манчіні зіграв фактично резервом, але Італія зберегла свій малюнок гри. Нові виконавці однаково змусили механізм працювати.
Словом, у Італії на кожну позицію є практично рівноцінна заміна та гравці, які готові вийти і кардинально вплинути на сценарій матчу. Чого не скажеш про суперника в фіналі. Гарет Саутгейт змушений до кінця сподіватися на геній Харрі Кейна та на трюки Рахіма Стерлінга. Їхню незамінність яскраво підкреслює зворотна заміна Джека Гріліша у півфіналі проти Данії. Погодьтеся, якось несолідно для команди, вартість якої найвища на чемпіонаті та оцінюється у понад мільярд євро.
Ментальність
Впевнені, ви вже не раз чули майже анекдот про чемпіона світу Джорджо К'єлліні. Це не лише чергова причина посміятися з тих, хто "не в темі". Подібні припущення свідчать про статус капітана цієї збірної Італії. Він – монументальна постать для новітньої історії кальчо. Низка титулів з Ювентусом не втамували його жагу. К'єлліні досі виходить на кожен матч, мов на битву. Його ціль – перемагати, перемагати, перемагати! Але відразу після фінального свистка 36-річний ветеран стає жартівником та душею компанії.
"У нас немає гравців рівня Лукаку чи Роналду. Наша головна зірка – команда", – ще до старту турніру заявив Бонуччі. Ба більше, Леонардо назвав цю Італію найкращою, за яку він грав. Дуже солідний комплімент від гравця з понад сотнею матчів за "націонале". Франческо Ачербі, який підміняв травмованого К'єлліні, відзначав іншу особливість: "Ми не боїмося помилятися, тому що завжди можемо розраховувати на наших товаришів по команді, які викладуться на всі 100% і врятують нас. У цьому різниця". Гравці справді стоять один за одного. Не дарма ж після перемоги над Іспанією на полі з'явилася футболка Леонардо Спінаццоли.
Насправді Роберто Манчіні вдалося зібрати ледь не ідеальне поєднання футболістів. Середній вік – на самісінькому екваторі серед усіх команд-учасниць. Англія, до речі, друга наймолодша. У складі італійців ми бачимо досвідчених чемпіонів (К'єлліні, Бонуччі, Жоржінью, Верратті), які вміють впоратися з тиском. Молодих зірок (К'єза, Доннарумма, Барелла, Локателлі), яким іще потрібно завоювати місце серед найкращих. Та найголовніше, гравців, які вже мають міцний статус лідерів у своїх клубах, але потребують гучного тріумфу (Іммобіле, Інсіньє, Берарді).
Важливо, що на гравців не тисне вага відповідальності. Вони чудово розуміють, чого вже досягли, а що ще потрібно зробити. Футболісти дарують Італії велике свято, але не почуваються солдатами. Вони кайфують. Почнімо зі стилю гри й завершимо результатами. Цей чемпіонат Європи після складних коронавірусних часів повинен приносити щастя. "Скуадра адзурра" щаслива і намагається робити щасливими інших. Показовий момент перед серією пенальті з Іспанією. Фото розслабленого К'єлліні, який намагався розвеселити Жорді Альбу, облетіли увесь світ.
У цьому вся Італія. Вона спокійна, виважена і впевнена у тому, що робить. Роберто Манчіні вперто готував її до цього роками. Слово все тому ж К'єлліні: "Цю мрію ми плекали три роки, тренер вбивав її нам в голови, поки вона не стала реальністю. На початку Євро він сказав нам налаштовуватися на чемпіонство, і ми подумали, що він з'їхав з глузду. А тепер ми в одному сантиметрі від трофея. Я думав, що Франція на крок попереду за всіх інших, тому вважав, що на шляху до фіналу ми зіграємо з Бельгією, Францією та Англією". Ось це і є справжнісіньке чемпіонське мислення.
Недооцінка
Вдруге просимо вас абстрагуватися від українського контексту. Якимось дивним чином після вильоту "синьо-жовтих" для більшості наших земляків рідною стала саме "Скуадра Адзурра". Варто поглянути бодай на опитування "Футбол 24", де майже 70% респондентів жадають перемоги команди з "чобітка". Італійцям справді вдалося завоювати прихильність нейтрального уболівальника, але це зовсім не робить їх фаворитами.
Неписана істина говорить, що у фіналі не буває випадкових команд. Схоже, це усвідомили й букмекери, які практично вирівняли коефіцієнти обох суперників на підсумковий успіх. Перевага Англії у кілька десятих – суто номінальна. Це цілком нормально для команди, яка проводить фактично домашній чемпіонат Європи. Але так було не завжди. Італія поступово йшла до визнання, регулярно соромлячи експертів. До старту турніру її шанси на перемогу оцінювалися як 12 до 1. Це лише восьме місце позаду таких команд, як Португалія, Німеччина й навіть Нідерланди. Водночас британців відразу помістили на гору цього списку. Прогнозистів чудово розуміє Джорджо К'єлліні: "Це було дуже очікувано як для команди, яка майже всі матчі провела на своєму полі".
Але ми тут зібралися не для того, щоб оговорювати справедливість календаря збірної Англії. Важливе інше – Італія упродовж турніру довела свою спроможність успішно грати з фаворитами. Для підопічних Роберто Манчіні це не має жодного значення. Вони вже змусили себе поважати, але їх досі оцінюють нижче за англійців. Навіть на Апеннінах не дуже вірили у такий успіх. До Євро там обмежувалися обережними фразами. Мовляв, у команди великий потенціал і вона могла б вистрілити, але наразі важливіше остаточно оговтатися від провалу 2018-го та підготуватися до ЧС в Катарі.
Вихід у фінал пробудив апетит. Очевидно, що в Італії чекають перемоги. Плюс у тому, що її не вимагають за будь-яку ціну. А от у Англії все навпаки. Перший фінал великого турніру за 55 років просто зніс дах. Подейкують, що у Лондоні просто неможливо купити чоловічу футболку збірної в офіційних точках продажу. Розмели усе! Просто уявіть, який тиск це очікування чинить на команду. Гравці звідусіль чують, що вони фаворити, що вони мусять виграти Євро, повинні переписати історію. Це вкрай складні обставини для настільки молодої команди.
Натомість ці фактори допомагають Італії. Роберто Манчіні має можливість спокійно готуватися до, вочевидь, наразі головного матчу в тренерській кар'єрі. Він зібрав неймовірний колектив, який побив кілька немислимих рекордів. Однак "Скуадру адзурру" досі недооцінюють. 33 матчі без поразок пояснюють відсутністю сильних суперників. Можливо, це було справедливо до Євро, але на цьому форумі команда перемагала не лише рівних, а й сильніших за себе (Бельгію, Іспанію). Найбільше інтригує факт, що досі ніхто не може сказати, де межа цієї збірної Італії. І знаєте, фінал на Вемблі не дасть відповідь на це запитання, як би він не завершився. Forza Mancini! Forza Italia!
