Перші колонії на Місяці повинні з’явитися протягом десятиліття, а Ілон Маск обіцяє перше місто-мільйонник на Марсі ще до 2050 року. За понад 50 років досліджень ми вже маємо певне уявлення про те, як невагомість або низька гравітація впливають на наше тіло. Але все одно поки не зовсім зрозуміло, яким у таких умовах буде життя і чи готові ми до нього пристосуватися.
Узяти хоча б похід у туалет, який і на Міжнародній космічній станції — заняття не з легких. Або секс чи мастурбація. Це все важливо вивчати хоча б тому, що польоти на придатні для колонізації космічні тіла можуть тривати декілька років. Та й на інших планетах умови теж суттєво відрізняються від земних.
Громадське спробувало розібратися, як зараз виглядає «фізіологія в космосі».
Як узагалі на наші тіла впливає космос?
Найбільший внесок у розуміння змін людського тіла в космосі зробив експеримент з астронавтами-близнюками Келлі. Один із них, Скотт, майже рік перебував на Міжнародній космічній станції, а інший, Марк, — на Землі. Науковці відстежували фізичні показники обох чоловіків, а після повернення Скотта з МКС — порівняли.
Більшість важливих біологічних показників Скотта якщо й змінилися, то згодом повернулися до норми. Але були й модифікації.
Зокрема, науковці зафіксували у Скотта незворотні процеси руйнування та мутації ДНК — це наслідок перебування під впливом космічної радіації. Однак вони не вплинули на його загальне здоров’я.
Також у космосі в астронавта почали подовжуватися теломери (ділянки на кінці хромосом, які пов’язують зі старінням — вони з віком скорочуються).
Ще в нього стоншилася стінка сонної артерії, якою кров потрапляє до органів зору й мозку — проте остаточних висновків із цього в NASA поки що не зробили.
Але внаслідок мікрогравітації рідини в тілі Скотта перерозподілилися й перетекли у верхню частину тіла. Це збільшило тиск у районі мозку та очей, що призвело до погіршення зору астронавта.
А як буде на інших планетах?
Значно менше нам відомо про те, що відбуватиметься з людським тілом під час довготривалого перебування на Місяці або Марсі. На земному супутнику постійної місії ще не було, а до Марса поки дісталися лише безпілотні апарати.
На Червоній планеті сила тяжіння становить приблизно одну третю від земної, а найкоротший шлях туди від Землі передбачає перетин одразу трьох гравітаційних полів. Це, зі свого боку, впливає на координацію рухів, моторику, орієнтування у просторі тощо.
Крім того, у середньому за місяць перебування поза межами земного тяжіння скелет людини втрачає до півтора відсотка мінеральної міцності. Запобігти цьому можуть лише регулярні вправи та спеціально підібране харчування.
Також ми не дуже багато знаємо про роботу імунної системи в космосі. Експеримент із близнюками показав, що набутий імунітет (унаслідок вакцинації) зберігається й за межами Землі. Але як наш організм реагуватиме на можливі мікроорганізми на інших космічних тілах (якщо там такі виявлять), незрозуміло.
І, зрештою, не треба забувати й про психічне здоров’я — відчуття ізоляції, перебування далеко від Землі (а отже, необхідність ухвалювати більшість рішень самостійно) та втому (зокрема через незбіг режиму дня й ночі на Місяці та Марсі із земним).
Як у космосі піти по-великому?
Слово Пеґґі Вітсон — американській астронавтці, яка загалом пробула в космосі рекордні 665 повних днів:
«МКС — це не готель, а радше як похід із наметами… Подзюрити порівняно легко. А от не просто подзюрити… трохи важче, бо доводиться цілитися в доволі вузький отвір».
Під час найперших космічних місій над справлянням природних потреб ніхто й не замислювався. Перший американський астронавт Алан Шепард узагалі мав злетіти й повернутися за 15 хвилин. Але зліт затримувався, і тут астронавт відчув, що терпіти вже несила. А вибігти з апарата на хвильку заборонило командування.
«Що ж, я [не виходячи з ракети] справив природну потребу. А оскільки на мені були бавовняні труси, то воно все швидко всоталося… і до початку злету висохло», — пригадував Шепард.
Перші «туалети» в космосі, однак, можна такими назвати лише в лапках. Спочатку це були — не більше не менше — мішечки для сечі й калу, які потім привозили на Землю.
А коли один раз із мішечком для справляння великої природної потреби сталася позаштатна ситуація (ну, ви зрозуміли), то продукт життєдіяльності плавав собі довкола астронавтів, поки його не зловили.
Перший космічний туалет на американській орбітальній станції Skylab у 1970-ті — це, по суті, дірка діаметром 10 сантиметрів із вентилятором (який здував кал куди треба) та мішечком.
Для робіт у відкритому космосі астронавти використовували підгузки зі спеціальною ультраабсорбуючою прокладкою — їх, власне, застосовують і досі. Компанія-виробник підгузків уже збанкрутувала, але в NASA, на щастя, є запас.
Підгузками, до речі, користувалися й перші жінки-астронавти — на той час конструкції космічних туалетів не були призначені для справляння малої природної потреби сидячи.
Зараз на МКС є два вакуумні туалети — в американському модулі «Спокій» (усі збіги випадкові) та в російському «Звєзда». Для розуміння: перший коштує 23 мільйони доларів, а другий — 19. Американську розробку, до речі, планують використовувати для подорожей на Місяць і Марс.
Малу природну потребу справляють у спеціальний шланг, який треба міцно притискати до шкіри. Велику — в отвір діаметром уже більше ніж 10 сантиметрів, але все ж не такий великий, як у звичайному унітазі.
А щоб астронавта чи астронавтку в процесі не віднесло, встановлені тримачі для рук і ніг.
А що з «цим» відбувається потім?
Звичайно, у космосі немає каналізації. Тому сечу очищують на 90-95% і перетворюють на питну воду. Звідси — жарт астронавтів на МКС: «Учорашня кава — це завтрашня кава!»
Кал зберігається в спеціальному мішечку. А коли екскрементів стає забагато, астронавти збирають їх із туалету в гумових рукавичках і викидають до космічного сміття. А воно вже спалюється в атмосфері Землі.
А що, як туалет на МКС виходить із ладу? Усе просто: поки його не відремонтують, астронавти й астронавтки користуються старими перевіреними мішечками або підгузками. Звісно, для довготривалих космічних перельотів їх уже буде недостатньо.
У 2017 році полковник Тетчер Кардон запропонував вмонтувати в скафандр астронавта спеціальну «точку входу» в районі паху. До неї можна було б під’єднувати мішечки чи трубки для збору сечі й калу.
Проєкт Кардона переміг на оголошеному NASA конкурсі й приніс його власнику 15 тисяч доларів. Але поки що в реальних умовах його не випробовували.
Чи є в космосі секс?
Питання відтворення людської популяції в космосі — насправді доволі серйозне й цілком наукове. Просто поки що ним ґрунтовно не займалися — воно було далеко не пріоритетним, якщо порівняти з тим же космічним туалетом.
Але вплив космічного середовища на репродуктивну систему тварин вивчається ще з кінця 1970-х років. Головними піддослідними тут стали, як і на Землі, миші.
Експеримент 2010-2011 років показав: перебування на МКС суттєво вплинуло на репродуктивні органи тварин. Статеві залози — одне з місць найбільшого накопичення космічної радіації. А мікрогравітація вплинула на вироблення в мишей гормонів, яйцеклітин і сперми.
У 2014-му росіяни запустили на земну орбіту супутник із геконами, щоб перевірити, чи розмножуватимуться вони там. Супутник повернувся на Землю — і з’ясувалося, що гекони померли.
Але є й інші свідчення: приміром, у 2019 році японські дослідники не виявили проблем у репродуктивній системі самців мишей, які пробули на МКС 35 днів.
Загалом, результати експериментів із репродукції в космосі на мишах, геконах, а ще жабах, рибах, саламандрах на сьогодні — неоднозначні й неповні.
Невже на МКС жодного разу не було сексу?
Поки що в космосі люди жодного разу не займалися сексом. Офіційно. Але з украй високою ймовірністю — неофіційно теж.
Усі астронавти, яких про це питали, відповідають приблизно так само, як і Джеррі Росс (поділяє рекорд за кількістю польотів у космос): «Як мені відомо, ні. Ви ж бачили інтер’єр МКС — там і місця не так багато».
До 1990-х у NASA було неписане правило: члени одного подружжя не можуть вирушати в одну космічну місію, оскільки це може вплинути на атмосферу в команді.
Після 1992 року це правило стало писаним, коли з’ясувалося, що учасники експедиції на «Індевор» Джен Дейвіс і Марк Лі таємно побралися менш ніж за рік до польоту.
Потім і в NASA, і в Дейвіс та Лі не раз намагалися з’ясувати, чи було в них на борту МКС «це». NASA активно це заперечувало, астронавти від коментарів відмовлялися. Пара, до речі, незабаром після польоту розлучилася.
Якщо й уявити статевий акт в умовах гравітації, меншої за земну, то найголовніша проблема, з якою зіткнуться коханці, — потрібно якось триматися разом, щоб не розлетітися під час процесу.
На початку 2000-х навіть публікували нібито звіт про експеримент NASA з дослідження поз у сексі в умовах мікрогравітації. З 10 запропонованих варіантів чотири не потребували «механічної допомоги», йшлося у звіті.
Він, щоправда, виявився фейковим.
Секс там узагалі можливий?
Ще одне практичне питання: чи немає в чоловіків проблем з ерекцією в космосі? Як уже зазначалося, під дією гравітації, нижчої за земну, рідини починають перетікати у верхню частину тіла.
Якщо вірити самим астронавтам — проблем з ерекцією на МКС у них не було.
«Кілька разів я прокидався під час сну — і в мене стояк, яким можна криптоніт свердлити», — говорив в інтерв’ю один із них, Річард Малейн.
Ба більше: технічно немає і проблеми помастурбувати. Російський космонавт Олександр Лазєйкін в інтерв’ю у книзі «Зворотний бік космонавтики» так і говорить:
«Коли мої друзі питають мене, як я займаюсь у космосі сексом, я відповідаю: рукою. А щодо можливостей, то тут є варіанти. Інколи це стається автоматично, просто уві сні».
Побічно це підтвердив і американський астронавт Рон Ґаран. У відповідь на питання про можливість мастурбації на МКС він відповів: «Станція велика, там можна знайти місце для усамітнення».
І це може бути навіть корисним в умовах ізоляції далеко від Землі, випливає з наукового дослідження 2014 року колективу науковців на чолі з радницею NASA Марджорі Дженкінс.
«Нечаста еякуляція, що призводить до накопичення секрецій простати, може спричинити розмноження бактерій. А отже, під час планування тривалих космічних польотів потрібно враховувати ризик виникнення простатиту», — пишуть автори.
І це — не кажучи про низку досліджень, які доводять користь мастурбації взагалі.
Якщо з чоловіками ще більш-менш зрозуміло, то ось щодо жінок даних про вплив космосу на репродуктивне здоров’я катма.
По-перше, їх лише трохи більш як 10% від загальної кількості всіх астронавтів, що побували в космосі. По-друге, більшість із них вирушають у космос у віці ближче до 40 років. А по-третє, вони вживають контрацептиви, щоб запобігти менструації під час перебування на МКС.
Тож секс у космосі поки що малореальний. Перші статеві акти якщо й будуть випробовувати, то, найімовірніше, у сімейних парах. Цьому сприяє й те, що дружини астронавтів — також переважно астронавтки.
