“Ким ти хочеш стати, коли виростеш?” – питали маленького Василя і він впевнено відповідав: “Тільки пожежником”. Та й про що міг мріяти син рятувальника, який із дитинства спостерігав за подвигами батька та найкращими у світі іграшками вважав пожежний шолом і карабін?
Про це пише ДСНС Закарпатської області
Захоплення пожежною справою розпочалося зі спостережень за роботою тата, Василя Івановича, який служив командиром відділення у тячівській пожежній частині. Якщо вогнеборці проїжджали біля будинку Василя у селі Біловарці, то обов’язково гучно сигналили, бо знали – хлопець на них чекає і захоплено бігтиме слідом за машиною: «Мені подобалися пожежні машини, їхнє обладнання, бойовий одяг, звук сирен – абсолютно все», – згадує рятувальник.
Хлопець не раз і не двічі бував у пожежній частині, знав кожен гвинтик в пожежному авто й часом, якщо пощастить, отримував справжні майстер-класи від досвідчених вогнеборців: «Під час якоїсь пожежі я спостерігав, що і як вони роблять, як відбувається весь процес гасіння. І вже потім, коли закінчилася пожежа, начальник караулу покликав мене й каже “Давай я тобі покажу, як правильно скручувати пожежні рукави”». Тож до навчання у виші Василь приступив підготовленим, почуваючись у пожежній тематиці як риба у воді.
Після випуску хлопець осів в оперативно-координаційному центрі Управління, виїжджаючи переважно на масштабні загорання. І завжди при ньому була пожежна сокира, подарована батьком – справжній талісман. Таким чином за 10 років Василь об’їздив усе Закарпаття й бачив чимало лиха навіть у рідному Тячівському районі: «Пам’ятаю дві пожежі біля солотвинських озер – горіли триповерхові житлові корпуси готелів. У самому Тячеві був магазин промислових товарів, де площа пожежі становила орієнтовно десь до 2 тисяч квадратних метрів».
Та найскладнішою у своїй практиці рятувальник називає пожежу на деревообробному підприємстві біля с. Розівка Ужгородського району в липні 2014-го: «Із Розівки ми вже бачили стовп полум’я. Осередок пожежі був страшний. Через високу температуру деформувалися металеві конструкції таких розмірів, що здавалося би, таке навіть неможливо. Арки ангара скрутилися на американські гірки в тих місцях, де були сушильні камери для деревини». Тоді загорання спільними зусиллями ліквідовували вогнеборці з Ужгорода, Чопа й Великої Доброні, залучали навіть пожежний потяг Львівської залізниці.
І до кожної пожежі керівникові гасіння треба знайти власний “підхід”. Адже однакових загорань, як стверджує Василь, просто-таки не існує: «Пожежі завжди різні, навіть якщо вони в закритому просторі. Різне розміщення вікон або дверей, різне пожежне навантаження в квартирі – тож ми ніколи не можемо змоделювати однотипний план дій. Через те в нас і в нормативних документах є таке поняття, як напрямок оперативних дій, де ми в загальному моделюємо, що ми будемо робити. Подавати сили і засоби на безпосереднє гасіння, чи на припинення розповсюдження, чи взагалі на захист сусідніх будівель. І такі випадки є».
Саме мінливий характер пожеж змушує Василя на шляху до місця виклику ставити собі безліч запитань і прораховувати можливі варіанти розвитку подій: чи буде поруч джерело води, чи можна буде поставити автодрабину, або доведеться тягнути рукавну лінію по сходах, як відкрити двері, якщо квартира замкнена, чи можна буде зайти через балкон, як ліквідувати загорання мінімальною кількістю води, щоб не затопити сусідів знизу, – просто голова йде обертом. Але на самій пожежі – запевняє рятувальник – інстинкти беруть верх над сумнівами: «Коли ти оцінюєш візуально обстановку, якось в організмі включається фаза впевненості, коли ти вже підсвідомо робиш свої дії, навіть не замислюючись зайвий раз».
Василь обов’язково передасть свій досвід сину Павлу, якщо той надумає стати пожежником у третьому поколінні. Поки що 10-річний хлопчина виважено обирає свою майбутню професію й радиться з батьками. Тож чи стане родина Дочинців справжньою пожежною династією – покаже час...
