Це - розповідь із щасливим геппі-ендом. Це розповідь досвідченого фрирайдера, який піднімався на Гимбу зі спорядженням, де і зрозумів, що в разі чого - все це обладнання не вратує. Він спустився щасливо, не так повезло киянинові, якого другу добу шукають у горах рятувальники. Та все ж розповідь моторошна і змушує замислитися, наскільки страшно, коли складаються обставини так, що ти на них не вплинеш. Тож бережіть себе і, в разі можливості, не завдавайте клопоту ні рідним, ні спецслужбам
Volodimir Pritula: "Я підняв очі й зрозумів, що лишився на вершині сам. Мене не почули, і не почекали. 5 досвідчених райдерів зникли в хмарі спускаючись з Гимби, щоб вполювати паудер на відрозі наступної вершини. Я був 6-м і лише побачив, в якому напрямку зникає остання кольорова куртка. Шкода, не взяв рацію з собою. В мене замерзло кріплення і починала замерзати маска. Правильним рішенням було б одразу не йти, але жага катнути й не лишитися самому, штовхнула вперед у білу пітьму в сторону Малої Гимби. Їхати не було можливості, відстібнувся і майже побіг. Тримаючи в голові, що ні в якому разі не можна брати вправо, бо там смерть. Йду по середині хребта, десь провалюючись під сніг, десь втримуючись на насті, і пробую розгледіти своїх.
Маска замерзла остаточно, знімаю і йду так. Через 2-хв повіки покриваються інеєм і починають злипатися. На дворі -15 і вітер 30 км/год. Час від часу надіваю її назад, щоб відігріти очі. Чуйка почала казати, що діло вже пахне немитими чоловічими органами. Діставши оффлайн мапи з GPS, я просто їм не захотів вірити, що йду до Жида-Магури. "Глючить. Зараз ще трохи пройдусь і він точно покаже, що я рухаюсь до правильної вершини". Не вірилося, що 6 людей, які добре знали й катали в цьому рельєфі, настільки дезорієнтувалися на вершині. Як потім виявилося, кожен понадіявся на іншого, і не перевірив. Настільки всі хотіли швидше зійти з холоду і першими зірвати пухлий сніг. В голові промайнула ще й каякерська говірка, що каякери гинуть на домашніх річках.
Тиша. Навколо суцільна тиша. Вітер, наче жива істота, танцює навколо тебе, намагаючись підхопити у свій ритм, передуваючи сніг, показуючи, як легко він вміє рухатись. Акомпануючи собі власним завиванням, грає із туманом у квача. Їм обом було весело, а от я нічого не бачив. А коли вийшло сонце на секунд 15...як же було гарно навколо. Гори із лісами, нагадували шоколадне печиво, вкрите білосніжною пудрою, охоплене голубою лазур'ю неба. Мені такі мама робила на Різдво в дитинстві. Як же було гарно і небезпечно там внизу. Я стояв на карнизі за два кроки від краю. Піді мною був класичний лавинонебезпечний кулуар. Все, як на лекціях. Нахил, стан снігу, вихід. Згадую статтю, як на хребті так загинули двоє лижників. Але як же гарно навколо. Гори - це любов.
Відійшов від краю, декомпозую задачу. Відігріти маску і замінити лінзу. Перепакувати одяг і закритися від вітру. Запхати телефон під пахву і підсушити. Переписати GPS координати в старий кнопковий. Рухатися назад по власних слідах, поки їх не замело. Іронізую, що "я з лавинним біпером". Тільки сенсу в ньому нуль, коли ти сам. В голові грає Меладзе зі своїм "Сто шагов назад, тихо на пальцях". Рухаюся в проміжках, коли виходить сонце. Я відійшов десь на 2км. А навколо снігова пустеля. Всі статті й поради рятівників МЧС працюють. Поки йду, перебираю в голові, що в мене в рюкзаку. Знання дуже заспокоюють. На вершині група відзвонилася - виходять. Я вальнув прямо, а вони вальнули одразу вниз, і набагато далі, ніж я. Вже сидячі в чайовні на курорті, розумію, що тепер я хочу в зимовий похід. Адекватний зимовий похід не додаючи роботи рятувальникам. Shit happens".
