Ференц Піцур був людиною із десятком умінь і професій: він прекрасно малював, ремонтував окуляри і годинники, склив вітрини, вправляв у рами картини та вишивку, продавав порцеляну і ще купу всього робив протягом свого дуже непростого життя. Колись, у радянські часи, саме до нього принесли ремонтувати окуляри Микити Хрущова, які зламалися під час відпочинку високопосадовця на Закарпатті. Можливо, і ви чи ваші батьки зверталися до цього майстра, який до 1995 року працював у майстерні на нинішній площі Петефі. Та навряд чи клієнти підозрювали, що завжди привітний майстер мав дуже важке дитинство і ніколи не знав свого батька
Історія народження Ференца Піцура суцільна загадка. Його мама була родом з Ужгорода, та у молодому віці життя закинуло її до Польщі, де вона працювала служницею в домі багатих панів. Від наймолодшого сина цих панів вона і завагітніла, та долею дитини заможна родина не переймалася – відправила вагітну служницю народжувати у село Яблунів (нині – Івано-Франківщина). Так у 1912 році і побачив світ хлопчик Ференц, якому мати дала своє прізвище Піцур. Після народження дитини не було й мови про те, аби повернутися на колишню роботу. Та й повертатися не було куди – невдовзі родина батька її сина продала все і емігрувала до США.
Дівчина з малям на руках повернулася у рідні краї. Спершу проживала у Дравцях, потім оселилася в Унґварі у сестер в невеличкому будинку біля цвинтаря (нині це район обласної бібліотеки). Там маленький Ференц прожив перші шість років свого життя, після чого мама віддала його родині Сулінчаків. У «Втраченому Ужгороді» ми вже розповідали про цю сім’ю, з якої походив директор Ужгородської гімназії Василь Сулінчак. Саме його батькам – Йожефу та Анні, котрі виховували власних шістьох синів та доньку, і привели одного дня шестирічного Феріка Піцура. Анна Сулінчак якраз народила сьому дитину, тож завданням Феріка було колисати маля і наглядати за ним, поки старші займалися іншими справами. Проживали Сулінчаки на нинішній вулиці Толстого, їхній будинок розташовувався десь на місці сучасної швейної фабрики. На території обійстя стояв корівник з однією маленькою кімнаткою поруч. Саме там проживав маленький хлопчик Ференц Піцур з 6-ти до 14 років.
Своє дитинство він згодом згадував з притаманним йому життєвим оптимізмом. Розповідав, що Сулінчаки ставилися до нього добре, годували, одягали і давали можливість навчатися у школі, а він натомість намагався їм віддячити роботою: доглядав за дітьми, допомагав по господарству, кожного дня після обіду носив свіжу гурку до корчми Анни Сулінчак у підвалі на нинішній вулиці Ольбрахта.
Після закінчення школи у 1926-му 14-річний Ференц почав жити самостійним життям. Неподалік Сулінчаків проживав підприємець Ласло Мікша, котрий мав магазин на Масариковій площі (нині – пл. Петефі). Ласло добре знав юного Ференца, бачив, що той – хлопець роботящий і відповідальний, тому й запропонував йому стати своїм помічником. У магазині Мікші тоді продавалися порцеляна, різноманітний посуд та столові прибори. Ференц працював там вантажником, допомагав розкладати та прибирати, словом, виконував будь-яку роботу, яку доручав йому власник магазину. А той дуже поважав свого юного помічника, платив йому подекуди навіть більше, ніж це було заведено тоді для працівників його кваліфікації, – аби лише Ференц не перейшов до іншого, а продовжував працювати у нього так само чесно і добросовісно.
Уже в 26-річному віці Ференц зумів накопичити потрібну суму для того, щоб купити нарешті власне житло. Він придбав маленький будиночок з однієї кімнати та кухні на Радванці, але сам там не оселився – віддав його мамі, котра усі ці роки не мала де жити. У 1938 році Ференц знайшов своє кохання – швачку Марію Пупчак, доньку міського депутата і будівельника Михайла Пупчака. Родина Пупчаків проживала на Стрільничній, частина якої у кінці 1938-го була лінією кордону між Угорщиною та Чехословаччиною, тож у романтичний період побачень Ференц мусив через гору і ліс долати кордон, аби побачитися зі своєю нареченою Марією.
Вони побралися у 1939 році й оселилися у будинку, який на сусідній вулиці звів для своїх дітей Михайло Пупчак. У 1940-му в подружжя народився син Тібор, у 1941-му – Ференц, 1942-го побачила світ донька Марія (котра й розказала нам цю історію), а останнім у 1946-му у батьків з’явився син Золтан.
Протягом усіх цих років Ференц Піцур продовжував працювати у магазині Ласло Мікші. Коли на початку 1944-го Ласло забрали до гетто, то заразом із магазину туди ж потягли й Ференца. На його щастя, свідком цього став один знайомий, котрий негайно побіг до дружини Ференца Марії й повідомив їй, що сталося. Марія швидко зібрала усі документи, в яких Ференц був записаний русином, віднесла у гетто, таким чином врятувавши свого чоловіка. Ласло Мікші врятуватися не вдалося. Ще раніше він домовився з Ференцем, що той забере товари з магазину і спробує продовжити справу, а коли Ласло, мовляв, повернеться, віддасть усе йому назад. Так усього один неповний рік Ференц Піцур був власником магазину, який переніс на Капушанську, 19.
Там він продовжував продавати порцеляну, посуд, друковані зображення на релігійну тематику, великі рами для картин, у які тут же, на місці, міг вставити полотно чи вишивку. Але власною справою він насолоджувався недовго – фронт Другої світової війни через кілька місяців дістався Ужгорода, почалася націоналізація крамниць, тож Ференц забрав із магазина усе, що міг, і закрив його.
Умілі руки виручили його і цього разу. У важкий перехідний період Ференц займався тим, що склив автомобілі, розбиті вітрини тощо. Невдовзі жителям Ужгорода оголосили, що відбудеться націоналізація житла, в якому не проживають його власники. Тож Ференц, аби не втратити свій будиночок на Радванці, добудував ще одну кімнату і переїхав із сім’єю туди.
У 1948 році Ференца Піцура взяли на роботу оптиком до міськпромкомбінату. Де він навчився ремонтувати окуляри – нащадки не знають, але це вдавалося йому напрочуд легко і добре. Як ми вже згадували, навіть зламані під час відпочинку окуляри Хрущова принесли ремонтувати саме Піцуру.
Вже у 1970-х Ференц Піцур став годинниковим майстром у майстерні Комбінату побутового обслуговування. Працював багато років на нинішній площі Петефі, біля автобусної зупинки маршруту №1. У 1993 році газета «Kárpáti Igaz Szó» надрукувала замітку про цього майстра. На той час 81-річний Ференц Піцур був найстарішим годинниковим майстром міста. «Від своєї роботи він і сьогодні, на 21 році пенсії, не може відмовитися. Кожного дня бачимо його нахиленим над столом у майстерні на площі Петефі», – йшлося у замітці.
