Війна змінює не лише країну - вона назавжди змінює людей. Повернувшись із фронту, багато військових стикаються не тільки з наслідками бойових дій, а й з нерозумінням, байдужістю та бюрократією у мирному житті.
У великому інтерв’ю Олег Орос відверто говорить про те, чи готове українське суспільство до повернення ветеранів, чому ветеранська політика часто існує лише у звітах та презентаціях і чому після війни тисячі військових можуть залишитися сам на сам зі своїми проблемами.
Це розмова не лише про ветеранів. Це розмова про те, якою Україна буде після війни.
«Суспільству комфортніше бачити героя на білборді, ніж живу людину після фронту»
- Чи готове сьогодні українське суспільство до повернення великої кількості ветеранів?
- Ні. Сьогодні ні держава, ні частина суспільства, ні навіть самі ветерани до кінця не готові до того, що війна повертає людей іншими.
Суспільство часто готове любити військового як символ - на білборді, у новинах, на сцені під час нагородження. Але не завжди готове прийняти його справжнього: з травмами, нервовими зривами, безсонням, недовірою до людей і загостреним відчуттям справедливості.
Багатьом комфортніше бачити “героя на картинці”, ніж людину, яка повернулась із фронту і більше не може мовчати про брехню, несправедливість та байдужість.
«Після фронту військовий потрапляє у ще один бій - із системою»
- Чому, на вашу думку, система часто дає збій у роботі з ветеранами?
- Бо для багатьох у кабінетах війна - це досі цифри у звітах, а не люди без сну, без здоров’я і часто без нормального життя після фронту.
Військовий повертається після втрат, контузій, операцій та похоронів побратимів - а далі його чекають довідки, комісії, черги, приниження й постійне “прийдіть завтра”.
І головний збій системи - це люди, які займають посади без розуміння війни, без фаху і часто без елементарної людяності.
Поки у ветеранській сфері працюватимуть випадкові люди без емпатії та відповідальності - ветерани продовжуватимуть воювати вже не на фронті, а в кабінетах.
«Найбільше після війни людей ламає байдужість»
- Які проблеми сьогодні найболючіші для ветеранів Закарпаття?
- Найболючіше - це нерозуміння та байдужість частини системи й суспільства після повернення з війни.
Не тому, що немає програм чи допомоги. А тому, що часто ними керують люди, які не розуміють реальних потреб ветерана.
У результаті військовий повертається з фронту і замість нормальної адаптації стикається з формальністю, бюрократією та байдужими обличчями. Саме це найбільше ламає людей після війни.
«Не можна чекати кінця війни, щоб думати про ветеранів»
- Що потрібно робити вже зараз, аби після війни ветерани не залишилися сам на сам зі своїми проблемами?
- Потрібна не “ветеранська політика для галочки”, а реальна система супроводу людини після фронту.
Щоб у кожній громаді знали не лише, скільки людей воює, а й хто повернувся, хто потребує лікування, роботи чи психологічної підтримки.
Щоб ветерана не ганяли по кабінетах за довідками й виплатами.
Щоб із військовими працювали фахові спеціалісти, а не випадкові люди “по знайомству”.
Бо найбільша небезпека після війни - це коли людина, яка ризикувала життям за державу, повертається додому й відчуває себе нікому не потрібною.
«Справжня повага - це не лише “дякую за службу”»
- Наскільки важливо сьогодні говорити суспільству правду про стан ветеранів після війни?
- Надзвичайно важливо. Бо поки суспільство бачить у військовому лише “героя з білборда” - воно не бачить живу людину.
Людину, яка втрачала друзів. Яка місяцями не бачила дітей. Яка повернулась додому, але так і не змогла повернутись до нормального життя всередині себе.
У нас люблять красивий героїзм - прапори, фото, пафосні слова. Але набагато менше готові говорити про панічні атаки, самотність, агресію, розлучення чи байдужість після повернення.
Справжня повага до військового - це не лише “дякую за службу”. Це коли після служби його не залишають самого.
«Ветеран не має просити про допомогу так, ніби він комусь щось винен»
- Якою має бути справжня ветеранська політика?
- Справжня ветеранська політика — це не про папки, довідки й нескінченні кабінети. Це про людську гідність.
Бо сьогодні часто виходить так: поки військовий на фронті - він герой для всіх. А коли повертається додому - стає “проблемою” для системи.
Ветеранська політика має починатися не з питання: “Які у вас документи?”
А з питання: “Що вам потрібно і як ми можемо допомогти?”
Бо люди, які захищали країну, заслуговують не на жалість. Вони заслуговують на гідне життя у державі, за яку воювали.
Після цієї війни Україна вже ніколи не буде такою, як раніше. І те, як держава та суспільство зустрінуть своїх ветеранів, стане справжнім тестом не лише для влади, а й для всієї країни.
Бо найстрашніше - втратити тих, хто вижив на війні, вже у мирному житті.
