У цьому матеріалі ми публікуємо шість відеоісторій від експедиції Ukraїner. Про угорців і словаків, німців та австрійців, волохів і ромів – у багатонаціональному, багатоетнічному, мультикультурному Закарпатті
Чотири влади, чотири паспорти: Ukraїner показав життя словаків Закарпаття
В Україні мешкає, за різними даними, від 6-ти до 17-ти тисяч словаків, і більшість з них – саме на Закарпатті.
Закарпатські словаки – це не ті, хто переїхав зі Словаччини в Україну, а ті, з якими сталася Україна. А до того – Австро-Угорщина, Чехословаччина та УРСР. Перші з них – ліптаки – приїхали на заробітки в селище Великий Березний наприкінці XVIII століття. Їхня назва походить від назви села Ліптовська Теплічка, звідки вони родом. У 1700-х роках Австро-Угорщина розбудовувалась, зокрема будували залізничний шлях, що проходив через Великий Березний, тому там пропонували багато робочих місць.
З утворенням Першої Чехословацької Республіки 1918 року друга хвиля словаків оселилася в тодішній Підкарпатській Русі (ред. – територія сучасної Закарпатської області, яка входила до складу першої Чехословацької Республіки 1919-1938 рр.).
Через двадцять років землі Підкарпатської Русі перейшли до Угорщини, і словаки з чехами почали масово виїздити звідти. Після Другої світової війни на Закарпатті запанувала радянська влада. СРСР домовився з Чехословаччиною, що словаки та чехи можуть повернутися на батьківщину, щоби назавжди закрити питання національних спільнот. Хоча багато хто нікуди не поїхав, а залишився вдома, на Закарпатті.
– Мої батьки й діди пережили чотири влади, чотири паспорти в них, але жили на одному місці. Ну питається: австро-венгерський паспорт, чехословацький паспорт, совєтський паспорт і український паспорт, – говорить в історії Ukraїner художник Міхаель Пейтер.
У 1992 році було засновано Ужгородську культурно-освітню організацію “Матіца Словенска” (словац. – матір словаків), яка відродила словацьку традицію та об’єднала її прибічників.
Нині на Закарпатті діє словацька школа, виходять телевізійні та радіопрограми словацькою мовою, танцюють словацькі народні танці та шанують традиції.
Два годинники і не тільки: Ukraїner розповів, чим живуть угорці України
Експедиція Ukraїner показує документальну історію про угорців в Україні – одну з найчисельніших національних спільнот, що почала формуватися на цих теренах ще у Х столітті.
– До угорців в Україні міцно прикріпився стереотип сепаратизму. Це перша історія, яку ще до прем’єри на YouTube закидали негативними коментарями, хоч явно не читали і не дивилися. Без сумніву, агресивна позиція самої Угорщини впродовж багатьох років «допомогла» у формуванні як стереотипу, так і реальних сепаратистських настроїв. Але повірте — україноцентрична «какая разніца» не менш небезпечна за совковоцентричну. У цій історії ми зняли чудовий угорський театр, що представляє Україну за кордоном, і військового, що пішов на Донбас захищати нас із вами, – зазначає Богдан Логвиненко, автор проєкту Ukraїner.
Нині понад 150 тисяч угорців мешкають у кількох прикордонних районах Закарпаття. Берегово – одне з міст, де угорська ідентичність та історична спадщина нині найбільш відчутні. Тут діє угорський інститут, угорські гімназії та школи, бібліотеки, музей, будинок культури, дитяча школа мистецтв і єдиний в Україні угорський театр. Місцеві мешканці живуть за двома годинниками – за українським та угорським (центральноєвропейським) часом, відзначають і українські, й угорські свята. Звідси до Будапешта – майже 300 км, тоді як до Києва – 800 км.
Хто такі шваби Закарпаття: експедиція Ukraїner дослідила традиції етнічних німців
З понад 30-ти тисяч етнічних німців, що розселялися майже всіма регіонами України з княжої доби і аж до початку ХХ століття, близько трьох тисяч мешкає в містах та селах Закарпаття.
Загалом на Закарпатті утворилося 13 німецьких сіл: Павшино, Шенборн, Нижній і Верхній Коропець, Чинадійово, Ключарки, Кучава, Синяк, Софіївка, Драчино, Барбово, Березинка, Сусково (присілок Нове Село – Ервінсдорф). Саме тут найкраще збереглися традиції, локальні діалекти німецької мови та культура німецьких колоністів, нащадки яких у інших регіонах країни переважно асимілювалися. Водночас сьогодні у регіоні діє 10 німецьких товариств, тобто майже у кожному селі, де живуть етнічні німці, функціонує своя організація.
Етнічні німці Закарпаття зберігають свою культурну ідентичність через традиції, свята та звичаї. Римо-католики за віросповіданням, тутешні мешканці гуртуються навколо церкви. Громада зустрічається на Різдвяну коляду, Великдень, Трійцю, День Матері. Є у німців також свято Kirchweih – річниця освячення церкви. Тут також відзначають свято-карнавал перед Великоднем, яке має назву Fasching і є своєрідним аналогом східнослов’янської Масниці. На Закарпатті є два священики німецького походження: обидва добре володіють українською, але службу правлять переважно німецькою.
Щодо мови закарпатських німців, у кожному селі є свій специфічний діалект, але загалом вважається, що німці розмовляють по-швабськи. Назви на позначення спільноти і швабської мови настільки прижились, що німці Закарпаття й досі вживають ці терміни у побуті. Насправді ж тутешні етнічні німці розмовляють не швабською, а особливим німецьким діалектом, який побутує на Закарпатті.
– «Шваби» – так називали під час Австро-Угорщини взагалі всіх німців, які проживали за межами Німеччини або німецькомовних країн. Хоча немає такого якогось історичного факту, що етнічні німці на Закарпатті переселилися саме з так званої Швабії, – розповідає в історії Ukraїner Юлія Тайпс, очільниця громадської організації «Німецька молодь Закарпаття».
Після Другої Світової війни зберігати свої традиції та культурну приналежність етнічним німцям стало дуже важко, адже ставлення загалу до цієї спільноти суттєвим чином змінилося. Утім німці Закарпаття ведуть активну громадську діяльність, вчать мову та історію своїх предків, відзначають традиційні німецькі свята й організовують фестивалі.
– У мене є мрія, щоб молоді етнічні німці не виїжджали до Німеччини, а залишалися в Україні. Це наша Батьківщина – тут ми народилися. Всі мене питають «що ти тут робиш, та їжджай, в тебе там так багато можливостей!». Ні, в мене тут багато можливостей, бо тут навіть земля допомагає, – говорить в історії Ukraїner Юлія Тайпс.
Австрійці України. Хто вони? Ukraїner дослідив традиції австрійців України
Представники австрійської громади в Україні мешкають на Закарпатті: в селах Усть-Чорна, Німецька Мокра та в інших селах долини річки Тересви, куди їхні пращури переселялися із Австрії у XVIII ст. за ініціативи імператриці Марії-Терезії. Сьогодні, попри свою малочисельність, громада підтримує давні традиції відзначення народних свят, серед яких найбільш яскравим є свято літнього сонцестояння, яке тут називають Шайблики.
– То не важко – підтримувати традиції, бо ми це розуміємо. Я намагаюсь допомагати всім національностям, бо не бачу розбіжностей ніяких, якщо людина йде по допомогу, – каже голова Усть-Чорнянської селищної ради Петро Костяк.
В Усть-Чорній, за словами Петра, залишилося всього кілька десятків корінних австрійців. Чимало свого часу виїхало, але є ті, хто свідомо лишився тут:
– Ми всі одні. Просто вони (австрійці, – ред.) підтримують свою традицію, а ми підтримуємо їхню і нашу, і вони також наші підтримують. Різдво святкуємо і їхнє, і наше. Колядуємо і німецькою, і українською. Дуже добре, що так є.
Дві мови і жодної офіційної версії про походження: Ukraїner дослідив, хто такі волохи України
Експедиція Ukraїner представила історію про одну з найзагадковіших національних спільнот України, що має назву волохи. Ця унікальна етнічна група живе на території сучасного Закарпаття з XIII століття.
Нащадки колись напівкочових груп волохів-скотарів продовжують говорити специфічним діалектом румунської всередині громади, а українською – поза її межами. Займаються традиційним ремеслом – працюють із деревиною. Проте, звідки й коли вони прийшли та чому вирішили «осісти» саме тут, досі є таємницею як для науковців, так і для самих волохів. Їхня історія передавалася із вуст у вуста, і згодом забулася. Мова та ремесло – ледь не єдине, що залишилось від волоських звичаїв.
– Паску держиме як всі українці. Паску, Різдво, свята, а так наших традицій немає у нас. Просто робимо, як усі. Тоті-во на заробітки їдуть, наприклад, а ми з ложками так, – розповідає герой історії Ukraїner, ложкар Юрій Сімочко.
В Україні волохи здебільшого живуть у селах Обаві, Мирчі, Вижниці, Порошкові. Останнє – найбільше волоське село в регіоні, де мешкає понад дві з половиною тисячі волохів, а це наразі – майже половина усіх волохів України. Сім’ї зазвичай живуть поряд: батьки зводять будинки молодятам поряд зі своєю хатою. Тож дітей виховують всією родиною.
Волохи Закарпаття зберегли низку своїх культурних ознак і з гордістю говорять про своє волоське походження. Проте вони не шукають національного самовизначення чи державності та вважають себе українцями.
– Ми громадяни України, в нас нема волохів там, в нас нема румунів… Все українське, – говорить в історії Ukraїner волох Василь Горбат.
Роми Закарпаття. Ukraїner розповідає про життя ромів на Закарпатті
Кочове життя в шатрі, пісні під гітару біля вогнища, пристрасть та легка вдача. Цей романтичний образ ромів із літератури та радянських фільмів залишився в минулому. Натомість сьогодні поширеними є стереотипи про бідну націю, яка живе за рахунок соціальних виплат на велику кількість дітей, краде чи втягнена в кримінальну діяльність. Життя частини сучасних ромів у компактних поселеннях ізолює їх від решти суспільства. Бідність, відсутність освіти, складнощі з працевлаштуванням лише посилюють усі упередження.
Стереотипи, і навіть більше – ксенофобію – нав’язували етнічним українцям із дитинства. «Будь чемний, бо цигани вкрадуть», – лякали дітей. «Ти брудний, як циган». У сюжетах українського фольклору роми також не завжди є позитивними персонажами. З дитинства більшість українців упевнені, що роми можуть загіпнотизувати чи вкрасти щось, тому, керовані страхом, всіляко їх оминають.
Однією із таких загадок є чисельність ромського населення. Сьогодні немає чітких даних щодо того, скільки ромів проживає на території України. Та й отримати цю інформацію наразі вкрай важко, адже у багатьох ромів немає документів. Деякі з них навмисне не афішують свого походження, що також цілком зрозуміло. Так історично склалося, що у періоди воєн різні національні меншини (і роми в т.ч.) по всьому світові зазнавали репресій, гонінь та переслідувань.
– Проблема, що місця немає. Нас стає більше, діти рождаються і треба місце. Місце в селі є. Хто мав гроші — построїлись і живуть. Нужда є велика в грошах. Бо багато дітей, є в нас хворі діти. Дуже не дивиться на нас село. Мало нас тут є. Я однажди обращався до старшинства в Ужгород даже. Тоже сказали, що нас мало. Мовляв, буде вас багато, тоді будемо помагати, – мовить барон Іван із села Дубове Тячівського району.
Питання походження ромів і досі досліджується. Досі точаться дискусії і так до кінця й невідомо, як і чому вони розселені практично по всій Європі, та як їм вдалося зберегти свою ідентичність від постійних глобалізаційних хвиль.
Ukraїner – волонтерський медіапроєкт, який у дослідницьких експедиціях відкриває справжню, несподівану, цікаву та автентичну Україну.
