6 та 9 серпня виповнюється 75 років відтоді, як США скинули атомні бомби на японські міста Хіросіма та Нагасакі наприкінці Другої світової війни.
Кількість загиблих відома лише приблизно, але вважають, що в результаті вибуху загинуло близько 140 тис. з 350 тис. населення Хіросіми, а в Нагасакі загинуло щонайменше 74 тис. людей.
Вибухи призвели до швидкого припинення війни в Азії, Японія здалася союзникам 14 серпня 1945 року.
Але критики кажуть, що Японія вже була на межі капітуляції.
Тих, хто пережив вибухи, називають хібакуся. Уцілілі зіткнулися з жахливими наслідками, зокрема радіаційним отруєнням та психологічними травмами.
Британська фотожурналістка Лі Карен Стоу розповідає історії жінок, які стали свідками знаменних подій в історії.
Стоу сфотографувала та розпитала трьох жінок, які добре пам'ятають вибухи 75 років потому.
Ця стаття містить деталі, які можуть засмутити.
Теруко Уено
Теруко під час атомного бомбардування Хіросіми 6 серпня 1945 року було 15 років.
LEE KAREN STOWВона навчалася на другому курсі школи медсестер при лікарні Червоного Хреста в Хіросімі.
Після удару бомби у студентському гуртожитку виникла пожежа. Теруко допомагала боротися з полум'ям, але багато її однокурсників загинули у вогні.
Усе, що вона пам'ятає про тиждень після бомбардування - як працювала днями і ночами, допомагаючи жертвам із жахливими пораненнями, майже без їжі та води.
Після навчання Теруко продовжила працювати в лікарні, де допомагала в операціях, пов'язаних з трансплантацією шкіри.
Шкіру брали зі стегна пацієнта і переносили на ділянку, на якій в результаті опіку утворився келоїдний рубець.
Пізніше вона вийшла заміж за Тацуюкі, ще одного вцілілого під час бомбардувань.
Коли Теруко завагітніла першою дитиною, вона хвилювалась, чи народиться дитина здоровою і чи взагалі виживе вона.
LEE KAREN STOWЇї дочка Томоко народилася здоровою, і це додало Теруко сили мужності.
LEE KAREN STOW"Я не була у пеклі, тому не знаю, як там, але мені здається, що воно має бути схожим на те, що ми пережили. Не можна допустити, щоб це повторилося знову", - каже Теруко.
"Є люди, які докладають великих зусиль для відмови від ядерної зброї. Я думаю, що перший крок - змусити керівників місцевих органів влади вжити заходів. А потім ми маємо звернутися до лідерів країн та до всього світу", - каже жінка.
LEE KAREN STOW
"Люди казали, що трава й дерева не ростимуть тут протягом 75 років, але Хіросіма відродилася, і стала містом з прекрасною зеленню та річками.
Проте хібакуся продовжували страждати від наслідків радіації.
Поки спогади про Хіросіму та Нагасакі згасають у пам'яті людей. ... Ми стоїмо на роздоріжжі.
Майбутнє у наших руках. Мир можливий лише, якщо ми маємо уяву, думаємо про інших людей, знаходимо те, що можемо зробити, вживаємо заходів і докладаємо невтомних щоденних зусиль для побудови миру", - каже дочка Теруко Томоко.
Куніко, онучка Теруко, додає: "Я не пережила війни чи атомних бомбардувань. Хіросіму знаю лише після її перебудови. Я можу лише уявляти.
Тому я слухаю, що говорить кожен хібакуся. Я вивчаю факти атомного бомбардування на базі доказів.
Того дня в місті усе спалили. Людей, птахів, бабок, траву, дереву - все.
GETTY IMAGESЗ тих, хто поїхав до міста після бомбардування рятівниками, - і тих, хто хотів знайти своїх рідних та друзів, - багато хто загинув. Ті, хто вижили, страждають від хвороб.
Я намагаюся підтримувати тісніші зв'язки не тільки з хібакуся в Хіросімі та Нагасакі, але й з працівниками уранових шахт, людьми, які живуть біля цих шахт, тими, які займається розробкою та випробуванням ядерної зброї, та тими, хто захворів внаслідок випробування ядерної зброї".
Еміко Окада
YUKI TOMINAGAЕміко було вісім років, коли на Хіросіму скинули атомну бомбу.
Її старша сестра Мієко та ще четверо членів родини загинули.
Багато родинних фотографій Еміко втрачені, однак збереглися ті, що були у її вцілілих родичів, зокрема, фото її сестри.
COURTESY OF EMIKO OKADAЕміко згадує ті події:
"Моя сестра того ранку пішла з дому, сказавши: "Побачимось пізніше!" Їй було лише 12 років, і вона була сповнена життя.
Але вона так ніколи і не повернулася. Ніхто не знає, що з нею сталося.
Мої батьки відчайдушно її шукали. Її тіло так і не знайшли, тому вони продовжували вірити, що вона вижила.
Моя мама тоді була вагітна, але у неї стався викидень.
У нас не було їжі. Про радіацію ми не знали, тому підбирали все, що могли б знайти, не замислюючись про те, забруднене воно чи ні.
Через те, що не було чого їсти, люди крали. Брак їжі був найбільшою проблемою. Вода була смачною! Отак людям спочатку доводилось жити, але про це забули.
COURTESY OF EMIKO OKADAПотім у мене почало випадати волосся і кровоточити ясна. У мене була хронічна втома, і я постійно лежала.
Ніхто тоді й уявлення не мав, що таке радіація. Через дванадцять років мені діагностували апластичну анемію.
Щороку кілька разів небо на заході сонця стає темно-червоним. Таким червоним, що червоніють обличчя людей.
Тоді я не можу не думати про захід сонця у день атомного бомбардування. Три дні і три ночі місто палало.
Я ненавиджу захід сонця. Навіть зараз захід сонця досі нагадує мені палаюче місто.
GETTY IMAGESБагато хібакуся загинули, не маючи змоги говорити про ці речі, про гіркоту, яку вони відчували через бомбардування. Вони не могли говорити, тому кажу я.
Багато людей говорять про мир у всьому світі, але я хочу, щоб люди діяли. Я хочу, щоб кожна людина почала робити те, що може.
Я сама хотіла би щось зробити, щоб наші діти та онуки, наше майбутнє, могли жити у світі, де вони можуть посміхатися щодня".
Рейко Хада
Рейко Хада було 9 років, коли 9 серпня 1945 року на її рідне місто Нагасакі скинули атомну бомбу.
LEE KAREN STOWТого ранку надійшло попередження про авіарейд, тому Рейко залишилась удома.
Після сигналу, що небезпека минула, вона пішла до сусіднього храму, де діти з її району вчилися замість школи через часті авіарейди.
Приблизно через 40 хвилин навчання вчителі відпустили клас, тож Рейко пішла додому.
Вона пригадує події того дня:
"Я дійшла до під'їзду свого будинку, і, здається, навіть зробила крок усередину.
Тоді це раптом сталося. Яскраве світло засліпило мені очі. У ньому змішалися різні кольори - жовтий, хакі та помаранчевий.
Я навіть не встиг подумати, що це... Потім все стало зовсім білим.
Було відчуття, ніби я залишилась зовсім сама. Потім почувся гучний рев. Тоді знепритомніла.
GETTY IMAGESЧерез деякий час я прийшла до тями. Наш учитель навчив нас у надзвичайних ситуаціях ховатися у бомбосховищі, тож ми разом із мамою пішли до найближчого бомбосховища.
У мене не було жодної подряпини. Мене врятувала гора Конпіра. Але людям з іншого боку гори так не пощастило, і вони мали жахливі наслідки.
Багато хто втікав через гору до нашої громади. Люди з виряченими очима, розпатланим волоссям, майже всі голі, обгорілі, шкіра звисала клаптями.
Моя мати захопила з дому рушники та простирадла і разом з іншими жінками повела уцілілих людей до аудиторії сусіднього комерційного коледжу, де вони могли лягти.
Вони просили води. Мене попросили їх напоїти, тож я знайшла вищерблену миску і пішла до сусідньої річки і набрала для них води.
Після ковтка води вони помирали. Люди вмирали один за одним.
Було літо. Щоб уникнути гниття та жахливого запаху, тіла потрібно було негайно кремувати. Їх складали в басейні в коледжі та спалювали.
Неможливо було знати, хто вони. Людські істоти не мають помирати таким чином.
COURTESY OF REIKO HADAЯ сподіваюся, що майбутнім поколінням ніколи не доведеться переживати подібний досвід. Ми ніколи не повинні дозволити знову використати ядерну зброю.
Саме люди створюють мир. Навіть якщо ми живемо в різних країнах і розмовляємо різними мовами, наше бажання миру однакове".
LEE KAREN STOWУсі фотографії є об'єктом авторського права.
Джерело: BBC News
